Сторінка:Украінська Муза (Випуск 12).pdf/30

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ця сторінка ще не вичитана

26

1227 Українська Муза 1228 Поглиг поле. (Легенда) I. 7ихо із-за хмари місяць випливав; Байраки, долини, степи оглядав. На степу долина, в широкі*! долині І сумно, і страшно, як у домовині... Аж ось заквилили вовки-сіроманці, Крикнув чорний ворон -рч / у байраці, Прошуміла хвиля-вихор по долині, І знову все тихо, наче в домовині;.. Світить із-за хмари місяць білолиций, Ходить по долині страшна молодиця, На руках кістлявих дві дитини носить, То сумно співав, то тяжко голосить. „Широкая долинонько— Поганев поле! Ніхто тебе через мене Не сів, не оре. Широкая долинонько! Ти б зазеленіла, Якби не ми та не наша Проклята могила! Прокляли нас добрі люди, Що я полюбила, Що вас на світ, сини мої, Гріхом породила... Широкая долинонько, Поганев поле! Сини мої, квіти, мої, Гірка наша доля!..* Ходить по долині, рве, шукав квіток, Плете два віночки для чорнявих діток; На темну долину, на степ поглядав, То тяжко голосить, то сумно співав. Аж ось заквилили вовки-сіроманці, Крикнув чорний ворон тричі у байраці, Прошуміла хвиля-вихор по долині— І знову все тихо, наче в домовині... II. .Ти пожив на світі, знаєш Україну... Роскажи, дідусю, про тую долину, Де ніхто не сів, де ніхто ке оре, Що зветься між нами „Поганев поле?** Одному, бував, лучиться Інколи Вночі проїздити Поганев поле— Нашорошать уха тороплені коні; I сумно, і страшно, аж серце холоне... Видно, там, дідусю, що небудь негоже?* —„Бодай не казати, любий мій небоже!.. Давня давнина то: як чорні! хмари, Колись по Вкраїні ходили татари— Сліз гірких та крові була то година, II не забуде довго Україна... Од краю до краю татарва ходила. Пила кров людськую та села палила, А потім й осілись; постали шатрами Та в чужій господі й зажили панами;- І на тій долині, в берегах зелених, Хмарою стояли шатри нехрещених. У селі в ту пору, на лиху годину, Жив козак багатий, мав одну дитину. Краще ВасюТівни козаки не знали,— Як зіронька в небі—Марусею звали. Знали батько й мати татарву погану, Берегли, як око, дитину кохану, Та, видно, судилось молодій людині Сорому додати нашій Україні... Вона татарюгу крадькома кохала. Та чорнявих хлопців двох собі й придбала, З крівавого хмелю татари дрімали, А в прадідів наших крила виростали; І виросли крила: піднялись орлята Збудили по свійські гирявого ката. „Бери, кату, плату за кров, за пожари!" Довго не забудуть росплати й татари!.. Минулась недоля, прийшла божа кара, Як чорная галич, згинули татари. Знов зазеленіли степи та долини, Благодать та радість знов на Україні. От раз у неділю зібралася рада, Про грішну Марусю міркує громада; За сором Враіни, за батькови сльози Присуджу* рада росправу небозі. Страшно присудила: щоб батько та мати На степу широкім, в зеленій долині, Де бенкетували кати України, Збудували доні глибокую хату... „А буде готове, кажуть, новосілля— Ми прийдемо грати Марусі весілля*. ОідШгесІ Ьу

Соодіе