33
1241 Ш а м р а в в 1242 В ній цвяшки МІЦНИ Затамують гарно Золоті иадіТ, Що зоріли марно. І не буде знову Докучного лиха, Бо в труну соснову Не загляне й стиха. Та й жалю не вчиниш Ти людині жодній, Як на вік спочинеш У землі холодній. Чого Л ЖДУ? ^ого я жду, чого бажаю? Кому я жалю завдаю? І досі сам про те не знаю, Куди піду я, де сховаю Журбу пекельную свою. За лихом лихо наглядає, Щоб силу без кінця гнітить... На серце камінь налягав— А долі все міні немає, І! не бачив я й на мить. За віщо ж так, мій Боже милий, Судилося конать міні? І доки ж ждать святої Сили, Що дух підійме мій похилий . І принесе щасливі дні? Л І Р Н И К У. (Поса. Я. 1 Щогодеіу) яжкі й смутні Твої ПІСНІ Про бідну нашу долю, В їх щира річ, В їх серця міч, Котре мов стогне з болю. Чого ж, на жаль. Одна печаль В їх оддається тихо? Міні твій спів Знов зворушив На мить забуте лихо. В міні він знов. Хвилює кров І будить люту думу, Що сон жене І силу гие Вагою сліз та суму. Лиш ті лихі, Шо вік глухі, Твою не вчують мову; Вони всяк час Були між нас, Та певно й будуть знову. Не потурай, Та гучно грай На струнах, повних гарту Щоб од отих Пісень журних Було нам не до жарту! Про рідний край, Співець наш, грай, Щоб ми й за давнє чули, Щоб ту гучну. Старовину Зневажно не забули! Виводь пісні Й про наші дні,— Тебе ми слухать станем І поготів Журний твій спів Любить не перестанем.
Оідіїігесі Ьу ^лоодіе
