|
Лисиця і ховрах.
—Куди це ти, кумасенько, біжиш?
Даєш, неначе з ляку драла, —
Гука ховрах, — ні на що не глядиш,
Мене б то й не пізнала?
— Ох, голубе! — лисиця застогнала:
Бодай би вже й не жить,
Як оттаке терпіть!
— Що ж там таке? Яка причина? —
Ховрах допитує куму.
А та йому:
— Напасть міні! Лиха година!
Як кумові свойму,
Скажу тобі усе по дружбі...
Оце я, бач, була, на службі —
Наставили мене суддею до курей; —
Я їх кохала, як дітей,
Всьому порядок подавала;
І не доїм, і не досплю,
Усе, було, тружусь, роблю —
Аж з тіла спала.
Всі добрість бачили мою,
Бо всі жили, мов у раю.
Ні з кого по цей день не брала я й пірьїнки.
А що ж за те кумі твоїй?
З очей прогнали!... Боже мій!
За що, про що, і за якії вчинки?
От, справді, світ тепер який
Бридкий!..,
А все це лихо брехні діють.
Як здумаю — печінки тліють!
На мене хтось то набрехав
(Бодай би той добра не знав!),
Що я хабарики лупила...
|
