|
У степу.
Хоч доля привела у город суєтливий,
Добра і зла прикрашений вертеп,
Я все таки люблю сіножаті і ниви,
Люблю широкий, тихий, рідний степ.
Там ясная зоря, як радість, привітала,
Літала на коні там молодість моя,
Про щастя, про любов надія там шептала, —
І любо слухалось, і щиро вірив я.
Даль степова кругом, як море, там синіла
І здалеку бренів густий зелений гай;
Чи добрий чоловік, чи доля насадила, —
То був наш тихий, невеличкий рай.
Була там пасіка, стояв курінь маленький,
І пасішник-дідок там віку доживав;
І дуже я любив його куток тихенький:
Там, оддихаючи, про все я забував.
І опівдні, і ввечері, бувало,
На таганку кипить маленький казанок,
І приязно міні, притовкуючи сало,
Про давню давнину росказував дідок.
Збіралася туди гулять молодіж наша;
До півночі в гаю пісні лунали, сміх;
Вечеряли гуртом, — і дідусева каша
Була смачніша нам присмачок дорогих...
Та... не бува, сказав хтось, двічі літа...
Прийшла біда — і час смутний настав:
Підкралася кишеня грошовита:
Хтось без жалю веселий гай зрубав, —
Понівечило все чієсь життя ледаче!
І дуже, дуже жаль тепер міні,
Душа болить... тепер там ворон кряче,
Та ятіл приліта довбать гнилії пні.
Де пасіка була — трава зазеленіла,
І не курить уже там любий таганок,
В густій траві сховалася могила,
В могилі тій забутий спить дідок.
Колись не так було: ще ранньою весною
Злітались пташечки і соловьї співать...
Зосталася одна береза сиротою
Самотньої могили доглядать;
Схилилася вона, додолу віття гнуться;
У головах старенький хрест стоїть...
Настане ніч — з берези сльози ллються,
І вітрик по траві тихенько шелестить...
О, скільки є могил, де спить життя козаче!
Та де ж вони? Де їх тепер шукать?
Ніхто, ніхто над ними не заплаче:
І плакать нікому, і плакать не велять..
|
._%D0%9E%D1%80%D0%BD%D0%B0%D0%BC%D0%B5%D0%BD%D1%821.jpg)
