Сторінка:Украінська Муза (Випуск 3).pdf/21

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ця сторінка вичитана

281

282

Кониський

В ясну ніч.

В ясну ніч у садок
Вже не вийде вона,
Не пригорне мене,
Не підставить чола
Під гарячії губи мої!..

Не прониже мене
Її погляд палкий
І на серці на дні
Не загоїть ніхто
Превеликії рани мої.

Зрозуміла вона,
На всім світі одна,
Мій недуг і печаль
І пекельний той жаль,
Що по вік не покине мене.

Мою скорб і нудьгу
Розділяла вона,
І коханням своїм
Скільки раз, о свята,
Життя нове вливала в мене!

А тепер? Ні, не жди!
Ти не прийдеш сюди...
Серце, змовкни, моє,
Старих ран не буди!




Ратай.

Дивлюсь: схилившись над сохою,
Працює ратай на риллі;
Працює мовчки, хоч порою
Нудьга, злигавшися з журбою,
Мигає в його на чолі.

В ярмі скорбот, нужди, неволі
Важке він тягне „житіє“
І, затаївши в серці болі,
Не нарікаючи на долю,
Оре він поле — не своє..




Вітер.

Чого, вітре, чого буйний,
Дмеш на Україну?
Вона і так обідрана,
Вона сиротина.

Було колись і в нас тепло...
Було — та пропало,
Засвистіла хуртовина
І холодно стало.

Стихни, вітре, схаменися,
В нас нема кожуха,
Не руш хмари, — дощу треба,
Бо буде посуха.

Нехай поля України
Знов зазеленіють;
Починають жита сходить, — 
Нехай же поспіють.

Не вій, вітре, од півночі,
Ми тебе благаєм,
Бо спинити, запретити
Ми сили не маєм.

Повій, вітре, тихесенький
З-за синього моря,
Та принеси в Україну
Козацькую волю!




Моє бажання.

Не обскурант я, що не плачу
За тим, чого нема,
Що вже минуло і мина...
Я України долю бачу