283 Українська Муза 284 Не в бунчуках, не в булаві, Не у гетьманській голові; Не в скарбах, схованих у скрині, Не в запорожській Україні,' Не в тім, щоб, вибившись на волю. З ляхами знову воювать, Та кров славьянську проливать І заливати трупом поле,— Я даром сліз не проливаю; Славьян усіх в одній сімь! Побачить хочеться міні... Ось, бачте,—я чого бажаю.
- *
« ^V[олитись хочу—слів немав, Дивлюсь на небо та мовчу... Нудьга на душу налягає, Неволя давить до схочу. Спокою, правди серце просить, Любові щирої бажа; Людьску хвалу не переносить, Його й догана не вража. Туди б далеко, аж за хмари, На саме небо залетіть, Де ні хвали нема, ні свари, 1 там любить, любить, любить!
- *
|3й, поля ви, поля! Мати—рідна земля! Скільки крові і сліз По вас вітер розніс! Він розносив кругом, І Дніпром, і Дністром В Чорне море котив, Босфор кровью поїв— Од Карпат за Кубань, ПО'За Сейм, за Єсмаиь, По траві, по степах, У ярах, у горах, І на листі в лісах Блищить, наче роса, Наша рідна сльоза, Наша тямка лиха. І блищить, і горить, Жалем серце гнітить; Та сльоза гаряче Душу чулу пече. Сивий діду Дніпро! Свої води давно Ти всі морю оддав, Собі сліз ти набрав. І у Дністер, і в Прут З гір не води течуть; То не повінь була, Що поля залила; Не водою заливсь Дніпровою наш низ,— То з народніх із сліз Береги розійшлись... Д У Л К Л. ^~Іа скелі високій сижу одинокий. Круг море синів безкрав та хвилі... Про тебе згадаю, моя чорноока, Лягла ти, спочила у тихій могилі!... Зорею ясною, пишною, святою Не довго для мене ти в світі зоріла, Не довго втішався я щастям $ тобою, Не довго яснев проміння світило... Зайшло мов сонце, скотилася зоря... Я знов одиноким на скелі сижу: На сине, безкрав, на вольнее море— Невольник-засланець, журливо гляжу! Я б кинувсь на хвилі, нехай би втопили Так в серці палав ще инша любов: Любов до родини, святої Вкраїни... На Вкраїну, може, вернуся я знов! ОідіїііесІ Ьу ^лОСЮІе
