307 Українська Муза 308 Козлчий КІСТЯК. ^“Іалігши над плугом, оре хлібороб, І піт крапелястий укрив йому лоб; Аж ось захрустіло, і плуг зупинивсь; Кістяк під широкий леміш підхопивсь. Спинився плугатирь, кістки розрива І бачить: укупі і шабля крива, І ззідене ржею списа острів, Вся зброя козацька до крихти гнив... 1 вже свою ниву плугатирь забув, Бо сум йому дивний чоло обгорнув. — А гей ти, плугатирь, а гей, працьовите! Чого головою так сумно поник? Які тебе думи зненацька взяли, Од риллі, од плуга куди завели? А гей, роботяго, а гей, неборак! Про волю згадавши, міркуєш ти так: „Оиії останки, що стліли на вік, Це був колись справді живий чоловік; Це був колись лицарь, гетьманець-козак. За нас хліборобів завзятий вояк. 1, може, хоч часом і нужди зазнав, За те по степах він на волі гуляв, І гордої шиї в ярмо не хилив, 1*в праці нагальній себе не морив; І воля козача була золота, І здобич, і сила, і воля свята! “ А гей ти, плугатирь, а гей ти, небожі Збагнуть цев диво мабуть ти не гож! Козацька та слава і воля свята— Даремна була то лише суєта! Бо теє козацтво, навикши бурхать, Не вміло свободи других шанувать; І з того ж козацтва, з його старшини На лихо Вкраїні вродились пани. За ради користи, за-ради чинів Пани одреклися од менших братів; І все те, за віщо під шум корогов Сторіками довго лилась у нас кров— Свободу Вкраїни, народнюю честь І волю поспільства, і все, що не єсть,— Усе те продали іуди-пани, Своєї родини ледачі сини... Минули, мій друже, козацькі часи, Пропали гармати, шаблі і списи, Зоставивши слави крівавої шум Та тяжке кріпацтво на горе і глум!... Покинь же, небоже, думки золоті, Притисни у серці чуття Ті СВЯТІ, Та в руки жорстокі чепігу бери, Та землю стернисту на жито ори, І хлібом, здобутим у поті лиця, Згодуй для Вкраїни синка-молодця. І замісць козацьких рушниць та шаблюк, Нехай він береться мерщій до наук; Нехай він доходить умом молодим— Чого й звідкіля отак гнітом важким Гнітить нас недоля? Нехай допита— Чого Україна кругом сирота? Чого одреклися од неї пани, Чого родовищем гордують вони? Чого за панами пішли І попи, Зоставивши нидіть народ в самоті, У нуждах великих, в густій темноті? І як з отих злиднів народ рятувать, І як Україну з зневаги піднять?... Оттак то, до правди направивши ум, Нехай набереться він праведних дум. Та борючи духом важкі тягарі, Нехай загартує він серце в добрі, І в правді твердий, Нехай виступає в поход молодий... І щастям розсвітить людськеє життя,— Ото йому поле для герця-биття! Міжлюдськая кривда—ото його враг; Народнеє щастя—то лицарський стяг, Високая думка—ото його міч, То сила до бою, А чесная річ— Ото його зброя!... Гей, друже мій темний! Над силу ума Вже дужчої сили й на світі нема; І треба нам, друже, у тямку те взять, Що вчена громада—могучая рать. Як стануть у лаву такі вояки, То більш порятують, а ніж козаки. ОідШгесІ Ьу
