317 К У лик 318 Там братчиків крик? Як будеш минати Самарську п&ланку, Привітай од мене Старую панянку. Спитай, як доїдеш, У батька Дніпра, „ Чого наша мова 1 слава вміра? Чи то ж стара мати Замовкла на вік, Чи то ж народила Німих та калік? Чи то ж одцурались Од неї сини, Чи то ж насміялись Над нею вони? Нл смерть Шевченка. Поховали... тихесенько Україна плаче... Поховали дух великий І серце гаряче; Поховала наша мати Найкращого сина,— „Вічну памьять" заспівала Уся Україна. Ні, не всього поховали Тебе на чужині,— Твоє слово животворне Живе на Вкраїні; Твоя дума, твоя пісня По вік не загине, Поки буде рости-жити Козацька дитина; Твоє слово ізмалечку Повитвердять діти: Будеш з ними зеленіти, Україньский квіте! Тее жито, що посіяв, Зійде,—жати будем. Розбудив еси нас, батьку... Тебе не розбудим! В ПЕНЕ СЕРЦЕ ДО ЛЮБОВИ. £ мене серце до любови, Біле личко, чорні брови; Що робила—мати знала: В скринях скарбу принадбала, І вишневий в садочок, З шістю крилами млиночок, Хата біра, гай у полі,— Не жалкую я на долю: Вмію голосно співати, Тугу в серці розганяти... Мов ті зорі, очі сяють. Коло мене хлопці грають, Та нема, нема нікого Над козака молодого: Він на скарби не вважав, Він за те мене кохав, Що у мене чорні брови, В мене серце до любови. Н Е Т Я Г А. £ез свити І босий, і хліба нема, І люди те бачуть, та кажуть:—дарма! Збірщики послідню корову цінують, Хатина безверха—сусіди глузують, У хижу заглянеш—у засіках пусто, І заросла нива свиріпою густо. І сам я дивуюсь, що звівся ні-на-що,— А змолоду був же і я не ледащо!... Колись і для мене іграли музики, Топтали дівчата не раз черевики; Не раз чорнобриві сльози утирали, Як мене в дорогу сестри споряжали. Колись поважали і мене сусиди, Як справляв бенкети, родини й обіди; Колись і од мене ішли паровиці, Степом розлягалось: „Ой, не ходи, Грицю..." І міні колись то догожала доля, Та все пішло марно... Його свята воля! Ой, кину я лихом об землю сирую, Помьяну на цей раз доленьку лихую, Оідіїііесі Ьу Соодіе
