341 Вербицький 342 Побачу знову; од себе Не прожене мене... Тебе Побачу знову, мій ти раю, Мій батьку рідний—степ без краю! 1 на тебе, Дніпро-дідусь, Погляну знову; подивлюсь На ті роскоші, ті долини, Де тільки мріють домовини Дітей козачих,—ті могили, Де сплять народні наші сили І наче слова правди ждуть... Нема його!.. Літа ідуть, Проходять марно... Україно! Моя нене мила! Даси міні серце нове 1 новую силу, Щоб з братами за ту правду Одностайне стати. Братів моїх менших, бідних, Розуму навчати; Щоб із ними наше давне Лихо одбувати, Щоб із ними щирим серцем Господа благати... І розійдеться та хмара, І біля віконця Ми у своїй рідній хаті Діждемося сонця... Нєрольник. |3й, Боже мій, Боже, мій світе коханий, Болять, огнем палять крівавіі рани, Що понатирали тяжкії кайдани! Що понатирали за довгії роки У темній темниці, у ямі глибокій! Глибока темниця, муровані стіни— Оттут натерпишся лихої години! Муровані стіни, маленькі віконця,— Ні неба не видно, ні ясного сонця; Маленькі віконця, залізнії грати.. Оттут нам і жити, оттут І емірати! Ой, а там десь за стіною, За стіною камьяною Живуть люди, втішаються, Життям вільним пишаються. Ой, зійдімось, брати мої, Сизокрилі орли мої, В глуху північ на пораду, На невольницькую раду: Як хуртовина завиє, Чорна хмара небо вкриє, Буде нам, як мати рідна, Нічка темная, невидна,— Бо сторожа спати буде, Наші речі чуть не буде; Ой, порадимося, братця, Як за діло треба взяться: Як ті грати розібрати, Як каміння роскидати, Як ту долю, вільну волю В чистім полі здобувати. Ресмяикл. ^е весна, іде красна— Земля оживав... Ждемо, ждемо долі* вол І— Немає, немає! Тече річка широкая Скрізь по-під горою; Ой, попливла наша доля У*плинь за водою... Повій, повій, буйний вітре, На час, на годину; Ой, верни нам нашу долю Знов на Україну! Ой, не віє буйний вітер— Ледві подихає; Знову долі виглядаєм, А долі немає... Брати мої, товариші, Орли молодії! Осідлаймо, брати мої, Коні воронії, Та поїдьмо на тих конях По широкім полю— Здоганяти, переймати Козацькую долю! ОідШгесІ Ьу
