341
342
Вербицький
Побачу знову; од себе
Не прожене мене... Тебе
Побачу знову, мій ти раю,
Мій батьку рідний — степ без краю!
І на тебе, Дніпро-дідусь,
Погляну знову; подивлюсь
На ті роскоші, ті долини,
Де тільки мріють домовини
Дітей козачих, — ті могили,
Де сплять народні наші сили
І наче слова правди ждуть...
Нема його!.. Літа ідуть,
Проходять марно... Україно!
Моя нене мила!
Даси міні серце нове
І новую силу,
Щоб з братами за ту правду
Одностайне стати.
Братів моїх менших, бідних,
Розуму навчати;
Щоб із ними наше давне
Лихо одбувати,
Щоб із ними щирим серцем
Господа благати...
І розійдеться та хмара,
І біля віконця
Ми у своїй рідній хаті
Діждемося сонця...
Ой, Боже мій, Боже, мій світе коханий,
Болять, огнем палять крівавії рани,
Що понатирали тяжкії кайдани!
Що понатирали за довгії роки
У темній темниці, у ямі глибокій!
Глибока темниця, муровані стіни —
Оттут натерпишся лихої години!
Муровані стіни, маленькі віконця, —
Ні неба не видно, ні ясного сонця;
Маленькі віконця, залізнії грати...
Оттут нам і жити, оттут і вмірати!
Ой, а там десь за стіною,
За стіною камьяною
Живуть люди, втішаються,
Життям вільним пишаються.
Ой, зійдімось, брати мої,
Сизокрилі орли мої,
В глуху північ на пораду,
На невольницькую раду:
Як хуртовина завиє,
Чорна хмара небо вкриє,
Буде нам, як мати рідна,
Нічка темная, невидна, —
Бо сторожа спати буде,
Наші речі чуть не буде;
Ой, порадимося, братця,
Як за діло треба взяться:
Як ті грати розібрати,
Як каміння роскидати,
Як ту долю, вільну волю
В чистім полі здобувати.
Іде весна, іде красна —
Земля оживає...
Ждемо, ждемо долі-волі —
Немає, немає!
Тече річка широкая
Скрізь по-під горою;
Ой, попливла наша доля
У-плинь за водою...
Повій, повій, буйний вітре,
На час, на годину;
Ой, верни нам нашу долю
Знов на Україну!
Ой, не віє буйний вітер —
Ледві подихає;
Знову долі виглядаєм,
А долі немає...
Брати мої, товариші,
Орли молодії!
Осідлаймо, брати мої,
Коні воронії,
Та поїдьмо на тих конях
По широкім полю —
Здоганяти, переймати
Козацькую долю!