Сторінка:Украінська Муза (Випуск 3).pdf/52

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ця сторінка ще не вичитана


343 Українська Муза 344 Запитаймо долю-волю. Де вона бклукав? Попрохаймо—нехай до нас В гості завітав. Пллч Яросллвпи. Рй, 'й, чутно, чутно голос Ярославннн: Як тая зозуля сивесенька, плаче Рано-раненько. „Ой, полечу—каже—по тихім Дунаю, Як тая зозуленька, скрізь полечу. Злину на Каялу, боброві рукава У тихую воду вмочу,— Тобі, любий друже, мій княже коханий, вбмию на тілі крівавіТ рани!** Рано-раненько на окопі в Путивлі Молода Ярославна плаче та ридав, Ще й словами стиха промовляв: „Ой, ти, вітре, буйний вітре, вівш-пові- ваєш, Та не стиха! Нащо, вітре, хвилі підій¬ маєш? Нащо несеш, буйнесенький, ти ханські! стріли, Мов на крилах, на те військо, що веде мій милий? Хіба мало в тебе, вітре, хмари розганяти, Та на морі на синьому, з кораблями грати? Нащо ж, вітре, мою радість, мов щастя- долю Ти розвіяв, буйнесенький, по чистому полю?" Рано-раненько на окопі в Путивлі Молода Ярославна плаче і ридав, Ще й словами стиха промовляв: „Ой ти, Дніпре, мій Славуто, широкий, як море, Ти проклав собі дорогу кріз камьяні гори, Кріз ту землю Половецьку! Давніми ча¬ сами На собі носив ти, батьку, з легкими човнами ! Славетного Святослава к далекому краю В становища Кобякови... Принеси, благаю, Мого милого до мене, втиши мов горе, Щоб не слала я до його ранком сліз на море**. Рано-раненько на окопі в Путивлі Молода Ярославна плаче 1 ридав, Ще й словами стиха промовляв: „Сонце, мов, сонце, ясно в небі сяєш Усім даєш ласки і світу доволі,— Нащо тільки палиш та милого військо У чужому, безвідному полі? Смагою їм луки посушило, Тугі сайдаки заклепило...*

  • *

Ой, квіточка під росою нагинається; Дівчинонька над козаком насміхається: „Шкода тобі, козаченьку, залицятися! Нам з тобою, моє серце, не побратися. Геть-геть далі, козаченьку, одчепись, І до мене молодої не горнись! Бо я зроду недолюдів не люблю— Свого віку за тобою не згублю... В мене душа українська, щире серце в грудях — Міні щирий українець й дружиною буде; Бо я дочка України І не забуваю Свою матір, щирим серцем ії поважаю. А ти, серце козаченьку, хоч ти любий, милий, Забув єси свою матір, орле сизокрилий! Мати плаче—в тебе ж серце не стогне, не бьчться, І до неї щирим словом воно не озветься. Не поможеш, не порадиш ти матір ста- РУЮ,— Ти не любиш, не шануєш правдоньку святую; Геть же, геть же, козаченьку, геть, мов кохання. Шкода, серце, марне буде твоє залицяння! ОідіїііесІ Ьу Соодіе