рантувала недоторканність приватної власності. Першим президентом ВР став лідер соціал-демократів Ф.Еберт.
1919–1923 були роками дестабілізації країни. “Веймарська коаліція”, до якої увійшли соціал-демократи, демократична партія та партія центру намагалися захистити республіку і здійснити соціально-політичні декларації Веймарської конституції. Монархічно налаштовані політичні сили у травні 1920 на чолі з генералом В.Каппом організували військовий путч, який закінчився провалом. Внаслідок проведення урядом В.Куно “політики катастроф” – відмови від виплат репарацій і виконання міжнародних угод Франція у січні 1923 окупувала Рур – область, що мала забезпечити більшість платежів по репараціях. У серпні 1923 був сформований новий уряд на чолі з лідером Народної партії Г.Штреземаном, який поновив “політику виконання” умов Версальського договору. Політичною нестабільністю та урядовими кризами прагнули скористатися радикали лівого та правого спрямування. 9 листопада 1923 у Мюнхені відбувся “пивний путч”, під час якого націонал-соціалісти на чолі з А.Гітлером і Е.Людендорфом вперше заявили про свої наміри прийти до влади. 1925 президентом республіки став фельдмаршал Гінденбург.
З кінця 1929 ВР охопила економічна криза, що призвела до падіння промислового виробництва, відтоку іноземного капіталу, масового безробіття, розорення середнього класу. На хвилі масового невдоволення населення посилила вплив Націонал-соціалістична робітнича партія, яка на виборах 14 вересня 1930 до рейхстагу отримала 6,4 млн. голосів виборців. На чергових виборах до рейхстагу 31 липня 1932 націонал-соціалісти здобули 13,7 млн. голосів та 230 депутатських місць, соціал-демократи відповідно 8 млн. та 133, комуністи – 5,3 млн. та 89 місць. 30 січня 1933 президент Гінденбург доручив А.Гітлеру сформувати новий уряд, призначивши його рейхсканцлером. Це засвідчило крах ВР і встановлення у Німеччині націонал-соціалістичної диктатури.
Від часу проголошення ВР підтримувала офіційні стосунки з урядом Директорії УНР: до березня 1923 у Берліні діяло його посольство. 1919–21 послом УНР у Веймарській Німеччині був М.Порш, 1921–23 – Р.СмальСтоцький.
Першим заходом у налагодженні взаємин між ВР і УСРР стали переговори про обмін військовополонених та інтернованих громадян і обмін представниками між двома державами. 23 квітня 1921 між ВР та УСРР була досягнута угода про приєднання УСРР до Договору між РСФРР і Німеччиною від 19 квітня 1920 щодо відправлення на батьківщину військовополонених та інтернованих осіб обох сторін. Україна і ВР уклали також додаткову угоду, яка регулювала питання про власність тих, хто повертався на батьківщину, спадщину померлих тощо. У травні 1921 в Харкові, а у червні в Одесі були створені відділення німецького бюро у справах військовополонених, яке знаходилося у Москві. Керівником харківського відділення був призначений німецький громадянин доктор медицини Еріх Зассе, одеського – К.І.Ган. Після ратифікації Ризького миру від 18 березня 1921 уряд ВР погодився на заснування при російському бюро у Берліні українського
