відділу для проведення репатріації українських військовополонених. Упов вноваженим представником УСРР по репатріації і завідуючим українським відділом було призначено В.Х.Ауссема, секретарем Н.М.Калюжного.
Підписання Рапалльського договору 16 квітня 1922 та Берлінської угоди 5 листопада 1922 про поширення його дії на союзні з РРФСР радянські республіки призвело до припинення урядом ВР офіційних контактів з урядом УНР в екзилі та встановлення з УСРР дипломатичних і консульських відносин, налагодження українсько-німецьких торгово-економічних зв’язків. У Харкові та Берліні було створено торговельні представництва обох країн. У 20-ті – на початку 30-х років ВР стала найбільшим зарубіжним торговельним партнером України. Важливими формами співробітництва були концесії, акціонерні товариства, українські замовлення по німецьких кредитах тощо. 1922 Народний комісаріат освіти УСРР відкрив у Веймарській Німеччині своє представництво. 1925 започатковано наукові зв’язки між ВУАН і Баварською академією.
Після поразки української революції 1917–1921 ВР стає одним з головних центрів української політичної еміграції. Тут перебували гетьман Української Держави П.Скоропадський, який проживав у Ванзее, передмісті Берліна, колишній президент ЗУНР Є. Петрушевич, президент Директорії А.Макаренко, І.Полтавець–Остряниця – керівник Українського вільного козацтва, деякий час – полковник Є.Коновалець, співробітники урядових та дипломатичних структур УНР та гетьманської держави. Після закінчення Першої світової війни у ВР осіло багато військовополонених українців російської армії, тисячі біженців з України. На базі емігрантського середовища найбільшу політичну активність розвинули Українська військова організація, а також гетьманський рух, який підтримували впливові консервативні кола німецької військової аристократії – колишній начальник штабу німецьких військ в Україні генерал-лейтенант В.Гренер, фельдмаршали К. фон Маннергейм і П. фон Гінденбург та ін.
1919 у ВР постала громадська організація “Українська громада в Берліні”, яка згодом стала осередком гетьманського руху. Згідно зі статутом вона мала на меті “об’єднання українців у Німеччині, в першу чергу в Берліні, на грунті національної самостійності українського народу з метою виховання політичної думки серед українського громадянства у Німеччині; поширення інформації про стан української справи серед німецького загалу” та ін. Громада видавала пресові органи “Нове слово” (1920) і “Українське слово” (1921–1923). 1926 заходами гетьманців і особисто П.Скоропадського та за підтримки уряду ВР був заснований Український науковий інститут як філіал Берлінського університету. Очолив його історик Д.Дорошенко, від 1930 – І. Мірчук. Куратором став генерал В.Гренер. Тут працювали і публікували свої праці Д.Дорошенко, Д. Чижевський, І.Мірчук, З.Кузеля, Я. Рудницький, Б.Крупницький, М.Антонович та ін.
У ВР діяли також Спілка українських студентів у Німеччині, Союз українських студентських організацій у Німеччині й Данцигу, філія Національної ради українських жінок, Спілка об’єднаних громадських і добродійних організацій у Німеччині, Комітет допомоги голодуючим в Україні (1922).
