Сторінка:Україна в міжнародних відносинах. Енциклопедичний словник-довідник. Випуск 1 (2009).pdf/116

Матеріал з Вікіджерел
Ця сторінка вичитана

окатоличено лише 1413). Однак основний пункт Кревського акта про приєднання не був реалізований: князівство не втратило політичної самостійності. Князь Вітовт за Острівською угодою 1392 став намісником Ягайла у Литві, а з 1395 почав використовувати титул великого князя литовського. Вітовт прагнув цілковитої незалежності своєї держави, однак після поразки у битві 12 серпня 1399 на р.Ворскла мусив відновити унію з Польщею. За Віленсько-Радомською унією 1401 його визнано довічним правителем Литви; лише зі смертю Вітовта мало відбутися повне приєднання князівства, передбачене актом Кревської унії. Тим часом консолідація військових сил Польщі й Литви забезпечила перемогу над німецькими рицарямихрестоносцями у Грюнвальдській битві 1410. Поразка хрестоносців сприяла зростанню престижу та амбіцій Вітовта, що знайшло свій вияв у Городельській унії 1413, за якою Ягайло погодився на існування ВКЛ як автономного політичного організму. Водночас акт польсько-литовської унії поклав початок уніфікації суспільно-політичних інституцій Польщі й Литви (утворення воєводств і каштеляній, поширення на литовське боярство системи польських гербів тощо). Чинність Городельської унії було підтверджено після смерті Вітовта, коли правителем став Свидригайло Ольгердович (1430). Однак це не поклало край міжусобним конфліктам: після замаху на Свидригайла (у ніч з 31 серпня на 1 вересня 1432) його владу узурпував Сигізмунд Кейстутович, який також став жертвою змови 20 березня 1440. Ситуація в країні стабілізувалася за часів великого князя Казимира IV Ягеллончика, який 1447 отримав ще й польську корону. За його правління утвердилася династія Ягеллонів.

Після смерті Казимира IV персональну унію Польщі й Литви було розірвано: великим князем литовським став Олександр Казимирович, а польським королем – його брат Ян I Ольбрахт. 1501, після смерті останнього, обидві держави знову з'єдналися. Це відбувалося й за наступників Олександра – Сигізмунда I та Сигізмунда II Августа. Однак і за єдиного володаря аж до самої Люблінської унії 1569 ВКЛ і Корона Польська фактично залишалися двома окремими політичними утвореннями. На сеймі в Любліні (10 січня – 12 серпня 1569) вони об'єднались у Річ Посполиту, що означало завершення унійних змагань, започаткованих у Крево 1385. Згідно з актом від 1 липня 1569, Польща й Литва злилися воєдино й надалі мали управлятись одним загальнообраним володарем, який коронувався у Кракові як польський король і великий князь литовський. Князівство втратило не лише право на власні сейми та зовнішні зносини, а й будьяке політичне значення, хоч і зберегло елементи державної окремішності у вигляді власної адміністративної та фінансової системи, армії, урядів, законодавства.

Українські землі в складі ВКЛ спочатку користувалися широкою автономією, зовнішнім виявом якої було карбування власної монети на Київщині й Новгород-Сіверщині в останній третині 15 ст. Елементи централізації, які набрали сили в політиці Вітовта в 90-ті рр. 14 ст., не призвели до викорінення традицій удільності: Литовська держава і в 15-16 ст. будувалося на основі територіально-федеративного принципу, а низка тогочас-