Литовского при Ягелло. – К., 1910; Любавский М.К. Очерк истории Литовско-Русского государства до Люблинской унии включительно. – М., 1910; Лаппо И.И. Великое княжество Литовское во второй половине 16 столетия: Литовско-русский повет и его сеймик. – Юрьев, 1911; Пичета В.И. История Литовского государства до Люблинской унии. – Вильно, 1921; Пресняков А.Е. Лекции по русской истории. – М., 1939, т.2, ч. 1.; Пашуто В.Т. Образование Литовского государства. – М., 1959; Шабульдо Ф.М. Земли Юго-Западной Руси в составе Великого княжества Литовского. – К., 1987; Дворниченко А.Ю. Русские земли Великого княжества Литовского (до начала XVI века): Очерки истории общины, сословий, государственности. – СПб., 1993; Грушевський М. Історія України-Руси. – К., 1993–95, т. 4–6; Бычкова М.Е. Русское государство и Великое княжество Литовское с конца XV в. до 1569 г.: Опыт сравнительно-исторического изучения политического строя. – М., 1996; Русина О.В. Україна під татарами і Литвою. – К., 1998.
О.В.Русина.
Велике князівство Руське – державне утворення, що охоплювало землі Київського воєводства, Брацлавського воєводства та Чернігівського воєводства, проголошене Гадяцьким договором 1658. Підлягало верховній владі польського короля на правах федеративної частини; разом з Короною Польською та Великим князівством Литовським утворювало Річ Посполиту трьох народів. Вища законодавча влада на території ВКР належала виборному парламентові – Національним зборам, а вища виконавча – пожиттєво обраному українськими станами і затвердженому королем гетьману, який виступав одночасно київським воєводою, першим сенатором князівства і старостою чигиринським. Під його командуванням перебували також збройні сили, що нараховували 60 тис. козаків (за пізнішими таємними домовленостями сторін та постановою сейму 1659 – 30 тис.) і 10 тис. найманого війська. Як і у Великому князівстві Литовському, тут встановлювалися державні посади канцлера, маршалка, підскарбія; формувався вищий судовий трибунал. ВКР отримувало право карбувати власну монету та вести самостійну внутрішню політику, однак право на зовнішньо-політичну діяльність Гадяцьким договором 1658 не передбачалося. Сенаторські посади мали право обіймати лише представники православної шляхти. На його території, як і в усій Речі Посполитій, церковна унія підлягала ліквідації, а церковне майно, захоплене раніше унійцями, поверненню православній церкві. Польським військам заборонялося розташовуватися на землях ВКР. Під час воєн польські війська вводилися на територію князівства за погодженням з гетьманом і перебували під його командуванням.
Уже після підписання Гадяцького договору 1658 українське керівництво прагнуло розширити території ВКР за рахунок введення до його складу
