наслідків угорської революції 1848-49. Габсбурги прагнули використати це об’єднання сил для придушення національно-визвольного і демократичного руху в імперії, зокрема вимог незалежності для Угорщини. За конституцією 1867, що стала зразком для країн Центральної Європи, Австрійській імперії (Ціслейтанії) та Угорському королівству (Транслейтанії) – назви від р. Лейта, де проходив кордон між ними, – гарантувалося самоврядування. Вони визнавалися суверенними й рівноправними частинам монархії зі своїми окремими вищими законодавчими установами (парламентами та кабінетами міністрів), об’єднаною владою єдиного монарха – австрійського імператора і угорського короля (австрійський імператор з 1848 р. Франц Йосиф I (1830-1916) коронувався на угорський престол в червні 1867). А.-У. була другою за територією (676545 км2) і третьою за населенням (понад 51 млн. чол.) державою Європи, до складу якої, крім власне австрійських та угорських земель, Чехії, Моравії, Силезії, Гарцу, Далмації, Крайни, Істрії, Трієсту, Трансільванії, Хорватії, Славонії, Баната, Словаччини і порту Фіуме, входили й українські землі – Галичина і Буковина, що були підвладні Відню і репрезентовані у Державній імперській раді, та Угорська Русь (Закарпаття), підвладна Будапешту. Делегації парламентів Австрії та Угорщини здійснювали загальнодержавну законодавчу владу: засідання відбувалися почергово у Відні та Будапешті. Виконавча влада в Австрії належала імператорові (цісару) і йому же як королю – в Угорщині, який керував через кабінети міністрів; а законодавча – рейхсратові (Імперській раді, що складалася з палат панів і депутатів) у Австрії та сеймові (складався з верхньої (магнатів) і нижньої (депутатів) палат) в Угорщині. Хорватія і Славонія мали окремий сейм, а Галичина та Чехія – обмежений автономний статус. А.-У. була багатонаціональною державою: серед її населення були представники близько 30 націй та народностей, найчисельніші з яких – німці (12 млн.), угорці (10 млн.), чехи (6,5 млн.), поляки (5 млн.), хорвати і серби (3,5 млн.), румуни (понад 2 млн.), словаки (2 млн.), словенці (понад 1 млн.). Українці (історична назва – русини) складали до 8% населення монархії (понад 4 млн.), в т.ч. понад 3,5 млн. галичан й буковинців - в Австрії, та близько 500 тис. закарпатців – в Угорщині. Феодальні пережитки, соціально-кастова нерівність, економічна експлуатація трудового люду, національне гноблення, передусім слов’янських народів, співіснували в імперії з загальними тенденціями демократичного розвитку й процесами консолідації на основі економічного прогресу, зміцнення соціальних зв’язків, урбанізації та культурної інтеграції, що прискорилися на межі ХІХ-XX ст. завдяки здійсненню широких реформ: запроваджено суд присяжних, загальну військову повинність, рівність віросподівань, загальне виборче право в Австрії з 1907 тощо. Українці, позбавлені, як й інші народи імперії, багатьох прав, все ж завдяки порівняно толерантному ставленню влади, досягли певних успіхів у своєму національно-культурному й соціально-економічному розвиткові, зокрема в Галичині та Буковині (в Закарпатті вони зазнавали значних утисків з боку угорської влади, що проводила політику мадяризації). Під час Першої світової війни А.-У. – союзниця Німеччини (член т.зв. Четверного союзу, який протистояв Антанті) і разом з нею зазнала поразки, що прискорило падіння Габсбургів (останній з них – Карл I, правив з 1916) та розпад імперії
