Сторінка:Україна в міжнародних відносинах. Енциклопедичний словник-довідник. Випуск 1 (2009).pdf/3

Матеріал з Вікіджерел
Ця сторінка вичитана
Передмова

Набуття Україною державної незалежності 1991 р. набагато посилило значення міжнародних факторів в її суспільно-політичному, економічному і культурному розвитку. Розв'язання великої низки проблем, що постають перед країною, перейшло у сферу міждержавних взаємин – двосторонніх і багатосторонніх. Важливі ключові позиції в їх здійсненні цілком природно обійняла дипломатія. Нині Україна підтримує повномасштабні дипломатичні зносини з понад 170 державами всіх континентів, співпрацює у численних регіональних і світових організаціях, в універсальній і найвпливовішій з них – Організації Об’єднаних Націй, біля витоків якої стояла поряд з іншими країнами-засновницями. Вона є стороною близько 4 тис. міжнародно-правових документів.

Процеси глобалізації і взаємозближення й взаємозалежності народів та держав, що розгорнулися найбільш інтенсивно від 20 ст., позначаються на стрімкому зростанні зв’язків України із зарубіжжям, справляючи неминучі впливи на стан і динаміку зрушень у її внутрішньому житті.

В умовах всеохоплюючих перетворень у світі сама категорія “міжнародні відносини” поповнюється новим змістом і дедалі відходить від формул, які складалися за доби панування монархічного принципу державного устрою і окреслювали формат лише політичних і воєнно-політичних подій та явищ, тобто зосереджували увагу на зовнішньополітичній діяльності держави. Втім, окрім політиків і дипломатів, до справ, які мають міжнародний характер, долучаються маси людей різних професій, станів, конфесій, не обтяжених взагалі державними посадами. Їх інтереси сягають торгівлі, промислового виробництва, мистецтва, літератури, освіти, науки тощо. Те, що відбувається поза міжурядовими угодами і протоколами, досить часто найглибше впливає на баланс міжнародних відносин, трансформуючись, зрештою, в імперативи самих політиків.

Картину таких наслідків відображає “народна дипломатія” – публіцистичний термін, який останнім часом входить й в історіографію, засвідчуючи явище, закорінене ще у попередніх епохах. Адже до “нетрадиційної” дипломатії вдавалися й державні мужі середньовіччя, посилаючи за кордон із своїми дорученнями ченців, негоціантів, письменників, на посади консулів призначали найчастіше власників торговельних фірм і банків, знаних в міжнародних ділових колах.

Від України, яка впродовж тривалих періодів втрачала державність, її презентантами на світовій арені виступали ті, хто працював у громадських організаціях, закладах культури, в економіці. Саме в цих умовах виникають центри посередництва – товариства, періодичні видання, де обмін духовними набутками й інформацією беруть на себе діячі літератури і науки. Завдання такої ініціативної праці виразно схарактеризувала 1903 р.,