Апісля розпочатої Організацією українських націоналістів (бандерівською) і командуванням Української повстанської армії антипольської акції на Волині та в Східній Галичині 1943–44. Окрім підготовки до повстання, солдати АК знищували німецьких агентів, особливо небезпечних гітлерівських службовців, колабораціоністів, збирали розвідматеріали, займалися інформаційно-пропагандистською діяльністю, інколи нападали на в'язниці та звільняли заарештованих. Від 1942 у лісовій місцевості діяли загони АК, в яких її бійці здобували бойовий досвід.
1944 АК нараховувала до 350 тис. бійців. Командувач АК мав у своєму розпорядженні штаб, що складався з понад 30 відділів: керівництва диверсіями (Кедив), бюро інформації і пропаганди, розвідки, контррозвідки, зв'язку та ін. Організаціно-територіальна структура АК була поділена на кілька регіонів, які, у свою чергу, поділялися на округи, райони (районні інспекторати), повіти («обводи»), відділення («пляцувки»).
Навесні 1944, коли Червона армія вступила на землі Західної України, АК розпочала «посилену диверсійну акцію», план якої було затверджено наприкінці 1943. Згідно з цим планом, формування АК мали взяти активну участь у саботажно-диверсійній боротьбі проти гітлерівських військ під час відступу останніх з території Західної України, Західної Білорусі, Віленської обл. (Литва) та східних районів власне Польщі з тим, щоб заманіфестувати цим своє невід'ємне право на ці території. Пролита під час боїв польська кров повинна була стати важливим аргументом у справі післявоєнного врегулювання проблеми «східних кресів» Польщі на її користь. Втім, незважаючи на допомогу і заслуги загонів АК у боротьбі проти гітлерівських частин під час звільнення радянськими військами Ковеля, Львова, Вільнюса, Любліна (Польща) та інших населених пунктів, радянське військово-політичне керівництво поставилося до АК вороже. Ті з офіцерів та рядових АК, які не побажали скласти зброю та вступити до 1-ї Польської армії ген. З.Берлінга, підконтрольної СРСР, були заарештовані контррозвідкою «Смерш» та органами НКВС, а пізніше засуджені. Наприкінці війни в радянських в'язницях і таборах перебувало до 50 тис. поляків – учасників антигітлерівського руху Опору. Незважаючи на формальне розформування АК 1945, частина її колишніх членів продовжувала впродовж кількох повоєнних років діяльність, спрямовану на повернення країні самостійності, у підпільних організаціях «Нє» (Незалежність), «ДСЗ» («Делегатура Сил збройних»), «ВіН» («Воля і незалежність») та ін.
Літ.: Armia Krajowa w dokumentach 1939–1945. – Londyn, 1970–89, t.1–6; Korbońcski S. Polskie Państwo Podziemne: Przewodnik po podziemiu z lat 1939–1945. Paryż, 1975; Lisiewicz P.-M. Plan «Burza»: Wysilek zbrojny Armii Krajowej 1944–1945. – Warszawa, 1990; AK i WiN przed sądami specjalnymi. – Poznań, 1993; Luczak Cz. Polska i Polacy w drugiej wojnie światowej. – Poznań, 1993; Armia Krajowa: Dramatyczny epilog. – Warszawa, 1994; Garlinski J. Polska w drugiej wojnie światowej. – Warszawa, 1994; Armia Krajowa: Rozwój organizacyjny. – Warszawa, 1996; Motyka G., Wnuk R. Pany i rezuny: Współpraca AK-WiN i UPA (1945—1947). – Warszawa, 1997; Armia
