другого боку Карпат. Літопис Давньоруської держави відзначає також участь білих хорватів у війнах київських князів проти Візантії та похід Володимира Святославича на білих хорватів у 992. З того часу за З. закріплюється назва «Русь». Після смерті київського князя Володимира (1015) більшу частину Закарпаття захопив угорський король Стефан І, а його син — король Угорщини Емеріх отримав разом з краєм титул «князь русинів». На початку 13 ст. Угорщина захопила усе Закарпаття, яке до початку 20 ст. постійно перебувало у складі угорської держави і мало поширену назву «Угорська Русь». У 13–15 ст. З. колонізували на сході волохи (румуни), а на заході — німці та словаки, водночас збільшувався потік селян-переселенців з українських земель.
Для захисту від татарських наїздів угорські феодали в 13–14 ст. замість києво-руської системи оборонних засік почали будувати в Закарпатті замки, здатні витримати тривалі облоги. Поступово в краї поширювалася комітатська адміністративно-територіально система Угорщини (жупикомітати; територія Закарпаття і прилеглі землі було поділено між 7 жупами і тільки 2 з них — Угочанська та Березька — охоплювали виключно закарпатські землі). В цілому поглиблювався процес феодалізації: утворювалися магнатські землеволодіння, причому панівна верства населення складалася в основному з угорців, а автохтонне русинськоукраїнське населення було зведено до кріпацької маси. Не випадково закарпатські русини-українці брали активну участь в різних повстаннях проти феодалів, зокрема під проводом семигородського шляхтича Дьордя (Юрія) Довжі (1514) і особливо масово й героїчно — в національновизвольній війні трансільванського князя Ференца ІІ Ракоція (1703–1711), що мала риси соціальної революції, отримавши від нього почесну назву «найвірнішого народу».
Тісні зв'язки Закарпаття з українськими землями ніколи не переривалися. Край у духовно-культурному й навіть соціально-економічному відношеннях розвивався в основному тим же шляхом, що й інші землі на схід від Карпат. Із Києва, Галича (давнього) та інших руських міст сюди потрапляли церковні книги, котрі потім переписувалися в монастирях краю. Закарпатці приїжджали до Києва, вчились чи вчили слов'янській грамоті у КиєвоПечерській лаврі. Розширенню зв'язків краю з іншими руськими землями і розвитку східнослов'янської культури та православ'я сприяв прихід і поселення в Мукачівській домінії наприкінці 14 ст. подільського князя Федіра Коріятовича з дружиною, який збудував у Мукачевому замок і монастир, поширив свою владу на Земплин та Мараморош. За його правління за Карпати — на Загур'я — стало тікати від лихоліття чимало уродженців Галичини, Волині, Поділля, заселяючи Марамарощину, Бережанщину, Ужанщину та інші тамтешні землі.
