генції (Ю. Жаткович, А. Волошин, Г. Стрипський, В. Гаджега, Л. Чопей та ін.), яка прагнула писати українською мовою (не в останню чергу під впливом творчості М. Драгоманова, І. Франка, В. Гнатюка, І. Верхратського, С. Томашівського, Ф. Вовка та інших діячів України, які зацікавилися в той час закарпатською тематикою). Після розвалу Австро-Угорщини внаслідок поразки у Першій світовій війні, під впливом революційних подій в Росії та проголошення українських державних утворень — Української Народної Республіки та Західноукраїнської Народної Республіки, народовецький рух у Закарпатті набув політичного забарвлення. Закарпатські українці були невдоволені обмеженою автономією Закарпаття під назвою «Руська Країна» в складі проголошеної Угорської Народної Республіки (закон № 10 угорського уряду від 21 грудня 1918 «Про національну автономію русинів, що проживають в Угорщині»). Тому спочатку з'їзди народних рад у містах Стара Любовня (нині місто в Словаччині), Свалява та Мараморош-Сигет (нині місто Сігету-Мармацієй в Румунії) в листопаді і грудні 1918, а невдовзі — 21 січня 1919 Всенародні збори угорських русинів у м. Хуст (420 обраних делегатів від 175 населених пунктів Закарпаття) ухвалили з'єднати Закарпаття з Великою Україною. Однак долю краю вирішили держави-переможниці у Першій світовій війні на Паризькій мирній конференції 1919–1920: за Сен-Жерменським договором 1919 Закарпаття під назвою «Підкарпатська Русь» було включено до складу новоутвореної Чехословаччини з «наданням їй щонайширшої автономії». На це рішення вплинули як тогочасні міжнародні обставини, так і угода закарпатської еміграції в США з лідерами Чехословаччини і результати плебісциту серед американських русинів у листопаді 1918 щодо майбутнього рідного краю.
Майже 20-річне перебування Закарпаття в складі демократичної Чехословацької Республіки мало для населення чимало й позитивних наслідків: у період між двома світовими війнами умови життя закарпатських українців були значно кращими, ніж під угорською владою і в українців, які перебували під румунською, польською і радянською владами. Щоправда, надання повної автономії Закарпаттю через об'єктивні й суб'єктивні причини тривалий час затягувалося чехословацьким урядом. Лише під впливом міжнародних подій і внутрішньополітичної кризи, викликаної Мюнхенським диктатом, уряд ЧСР змушений був слідом за Словаччиною надати автономію краєві: 11 жовтня 1938 був призначений перший автономний уряд Підкарпатської Русі на чолі з А. Бродієм — лідером русофільського напряму, який проводив проугорську політику. 26 жовтня 1938 сформовано новий автономний уряд краю на чолі з лідером українського напряму о. А. Волошиним, який у складних умовах розпочав будівництво карпато-української автономної держави в складі федеративної Чехословаччині. За рішеннями першого Віденського арбітражу Німеччини та Італії від 2 листопада 1938 південні райони Закарпаття з
