Сторінка:Україна в міжнародних відносинах. Енциклопедичний словник-довідник. Випуск 2 (2010).pdf/162

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

Визнання міжнародних договорів України джерелом конституційного права України підтверджується практикою судів загальної юрисдикції, які застосовують міжнародні договори України для обґрунтування своїх рішень. Міжнародно-правові акти широко використовуються також у діяльності Конституційного суду України, знайшовши відображення у більш як третині його рішень. У справах щодо офіційного тлумачення положень Конституції України та законів за зверненнями громадян близько 60 відсотків рішень Конституційного суду містять посилання на міжнародно-правові акти, їх окремі положення. Включення до національної системи права міжнародних договорів України збільшує кількість принципів і норм, якими врегульовані конституційно-правові відносини у таких галузях, як права і свободи людини і громадянина, громадянство, статус апатридів, біженців, національні меншини, мови національних меншин, місцеве самоврядування, форми безпосереднього волевиявлення. Серед міжнародних договорів України — джерел конституційного права — домінують багатосторонні договори (конвенції), створені у рамках таких міжнародних організацій, як ООН та Рада Європи, а також двосторонні договори (угоди) з питань громадянства. За умов посилення ролі міжнародних договорів як регулятора національних конституційних правовідносин на державу покладено обов'язок гарантування суверенітету українського народу шляхом укладання міжнародних договорів, які б відповідали його інтересам. Закон 2004 закріплює положення, що унеможливлюють прийняття міжнародних договорів України, які б обмежували суверенітет українського народу, шкодили б національним інтересам, вносили дисбаланс у правову систему, стрижнем якої є Конституція.

Літ.: Закон України «Про міжнародні договори України» // Відомості Верховної Ради України, 2004, 10 грудня, № 50; Буткевич В. Г. Соотношение внутригосударственного и международного права. — К., 1980; Буткевич В. Г., Мицик В. В., Задорожній О. В. Міжнародне право. Основи теорії / Ред. В. Г. Буткевич. — К., 2002.

О. М. Горенко, А. Ю. Мартинов.

ЗАКОРДОТ (термін «закордот» поєднує в собі укр. слово «закордонний» і рос. — «отдел») — структурний підрозділ ЦК КП(б)У. Створено у травні 1920 для ведення агентурно–розвідувальної та інформаційної роботи за лінією фронту та в сусідніх з Україною «буржуазних» державах. Першим керівником був Ф. Кон. Організаційно З. складався з партійно-оперативного, агентурно-розвідувального, військово-політичного та інформаційного підвідділів, які діяли конспіративно й відокремлено один від одного. З. прирівнювався до військових установ УСРР й мав офіційну назву — Реєстраційне управління реввійськради республіки. Відділ мав друкований орган — «Бюлетень інформбюро Закордоту при ЦК КП(б)У».