лінгвістичному, Одеському національному ім. І.І. Мечникова, Львівському національному ім. І. Франка, Маріупольському державному гуманітарному. За сприяння І. перед українськими студентами виступають з лекціями фахівці історико-культурної спадщини із Рима, Флоренції, Генуї, Мессіни та інших університетських центрів. Серед них проф. С. Грачотті — іноземний член НАН України, проф. А. Гарібальді Фаллет — генеральний секретар Італійської ради Європейського руху, праправнучка національного героя Італії Дж. Гарібальді, музикознавець Р. Влад — президент Римської філармонічної академії, поет К. Калабро та ін.
Видавничу діяльність І. представляють монографії, збірники, довідники: «Пам'ять та ідентичність. Бесіди на зламі тисячоліть» папи Івана Павла ІІ (2005), «Джузеппе Мадзіні, мадзінізм і Україна» М. Варварцева (2005), «Все про Італію» А. Рапопорта (2006), «Листи з Харкова. Голод в Україні і на Північному Кавказі в повідомленнях італійських дипломатів 1932–1933» А. Граціозі (2008), «Комедія Данте Аліг'єрі. Мистецький коментар XIV–XX століть» О. Петрової (2009) тощо. 2005 разом з Інститутом літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України розпочато серійне видання «Бібліотека італійської літератури», в рамках якої вийшли переклади творів Данте Аліг'єрі, Ф. Петрарки, Дж. Боккаччо, Н. Мак'явеллі, К. Гольдоні, А. Мандзоні, Л. Піранделло, Г. Деледди, А. Моравіа, інших класиків красного письменства.
Літ.: Дні італійської культури. Le giornate della cultura italiana. — К., 2000, 2001; «Ave Verdi», Київ, 2001. — К., 2001; Італійці та італійська культура в Україні. — К., 2005; М. Томак. Співробітництво: Нікола Франко Баллоні… // День, 2007, 20 вересня.
М. М. Варварцев.
ІТАЛІЙСЬКІ ГРОМАДИ В УКРАЇНІ 19–20 століть. Уперше з'явилися наприкінці 18 — початку 19 ст. в нових портових містах Північного Причорномор'я і Приазов'я. Відтоді італійські переселенці з Апеннінського півострова зосереджувалися в Одесі, Феодосії, Керчі, Маріуполі, Миколаєві, Бердянську, де брали участь у розбудові міжнародної торгівлі й судноплавства. Професійну структуру найстарішої — одеської громади — представляли, поряд з власниками великих торговельних фірм, моряки, дрібні торговці, ремісники, будівельники, а також учителі, архітектори, співаки, музиканти, скульптори (головним чином мармурники). На початку 19 ст. її чисельність становила 800 осіб — 10 % населення міста, у 1837–1600 осіб. Переорієнтація в 2-й пол. 19 ст. хлібної торгівлі Західної Європи з України на північноамериканський ринок зумовила значний відтік з Одеси пов'язаних з нею італійців: 1897 в місті мешкало 286 працездатних італійців чоловічої статі, 1905 — близько 650 осіб.
