польським торгівельним та ремісничим кооперативам, що, своєю чергою, призвело до розорення значної кількості єврейських підприємців. У 1930-х у польському суспільстві посилилися антисемітські настрої (бойкоти єврейських товаровиробників та комерсантів, дискримінація під час вступу до навчальних закладів тощо), що спонукало більш ніж 100 тис. Є. до еміграції.
На територіях Східної Галичини та Західної Волині, що входили до Польщі, діяли відділення всіх сіоністських партій, їх кандидати неодноразово перемагали на муніципальних і парламентських виборах. Функціонували єврейські видавництва, бібліотеки, середні та професійні навчальні заклади, музей єврейської історії та етнографії (засн. 1934 у Львові М. Гольдштейном), виходило близько 200 журналів і газет. Фінансування культурних потреб Є. відбувалося переважно за рахунок власне єврейських громад та просвітницьких товариств.
Станом на 1930 кількість Є., які проживали на землях, що згідно із Сен-Жерменською угодою 1919 та Трианонським мирним договором 1920 відійшли до Румунії (Північна Буковина й частина Бессарабії) та до Чехословаччини (Закарпаття), становила у Північній Буковині — 129 тис. осіб та Закарпатті — 89 тис. Тут функціонували єврейські дитячі садки, школи, лікарні, видавництва.
Після утвердження радянської влади у Східній Україні (грудень 1922) антисемітизм проголошувався поза законом. Водночас широко застосовувалися заходи по знищенню релігійних традицій та осередків сіоністського руху. Протягом 1920-х–1930-х рр. ліквідовані всі єврейські партії, в т. ч. й прокомуністичного спрямування. Реквізувалося майно єврейських релігійних громад, переважна більшість синагог і релігійних шкіл припинили своє існування. Багато Є. серед тих, які займалися т. зв. «самодіяльністю» (дрібні торгівці, ремісники, служителі культу), були позбавлені виборчих прав як «нетрудові елементи» і зазнавали інших утисків (під час отримання житла, прийому на роботу тощо). Є. стали також жертвами масових репресій 1930-х. Водночас 1920–1935 роки — це період інтенсивного розвитку т. зв. «радянської (чи пролетарської) єврейської (ідишистської) культури», головним осередком якої наприкінці 1930-х став Київ, де діяли Центральна державна єврейська бібліотека, єврейські видавництва тощо. 1925 в УРСР функціонували 393 єврейські школи (на ідиш) і 4 педагогічні технікуми. У Харкові відкрився Державний єврейський театр, Одесі — Всеукраїнський музей єврейської культури. На рівні академічної науки (ВУАН) досліджуються історія та культура Є. України — на базі «Постійної жидівської історичноархеографічної комісії» (засн. 1919) та Кафедри єврейської культури (засн. 1926). Остання була реорганізована 1929 в Інститут пролетарської єврейської культури при Академії наук; 1936 ліквідований як «гніздо троцкізму», натомість створено Кабінет єврейської мови, літератури і фольклору.
