Питання про західні кордони УРСР знову постало після нападу Німеччини на СРСР. 30 липня 1941 в Лондоні було підписано угоду між СРСР та урядом Польщі в еміграції, яка передбачала відновлення дипломатичних відносин та взаємодопомогу у війні проти Німеччини. Ключовим в угоді був пункт, де зазначалося: «Уряд СРСР визнає радянсько-німецькі договори 1939 стосовно територіальних змін у Польщі за такі, що втратили силу». Це давало польському урядові змогу ставити питання про те, щоб СРСР відмовився від західноукраїнських земель, оскільки зникала будь-яка легітимація кордону, утвореного внаслідок реалізації пакту Ріббентропа–Молотова.
Однак СРСР уже після перших перемог Червоної армії зайняв досить жорстку позицію у територіальному питанні. Уряд Польщі в еміграції на чолі зі С. Миколайчиком наполягав на тому, що лінія кордону між Польщею та СРСР має бути такою, як це визначено в Ризькому мирному договорі 1921. СРСР скористався цією непоступливістю лондонського уряду й розірвав з ним дипломатичні відносини, а тим часом створив у Любліні новий уряд Польщі. На Тегеранській конференції, що відбувалася в листопаді–грудні 1943, керівники країн антигітлерівської коаліції виявили близькість поглядів у польському питанні. У.-Л. Черчілль запропонував визнати кордоном між СРСР і Польщею «лінію Керзона». Цю пропозицію підтримав СРСР. Саме на цій основі радянський уряд підписав у липні 1944 таємний договір з люблінським урядом.
На Кримській конференції (лютий 1945) делегація СРСР внесла пропозицію вважати східним кордоном Польщі «лінію Керзона» з відхиленнями від неї в деяких ділянках від 5 до 8 км на користь Польщі. Територія СРСР на кордоні з Польщею зменшувалася на 22 тис. км² порівняно з 1939. Нова конфігурація кордону була оформлена в Договорі між СРСР та Польщею про державний кордон від 16 серпня 1945. Українські етнічні землі на захід від радянсько-польського кордону мали бути деукраїнізовані, а землі на сході — деполонізовані. Останні поправки в конфігурацію кордону були закріплені договором «Про заміну ділянок державних територій», підписаним 15 лютого 1951 між СРСР та Польщею.
За межами України залишалася ще одна велика етнічна українська територія — Закарпаття. Паризька мирна конференція у вересні 1919 ухвалила рішення приєднати Закарпаття («Підкарпатську Русь») до Чехословаччини з умовою надання краю найширшої автономії. Таке рішення підтримала міжнародна конференція русинів-емігрантів, що відбулася в листопаді 1918 у м. Скрентон (США). Однак чеський уряд надав українцям автономію лише в жовтні 1938, а в березні 1939 Закарпаття було окуповане угорськими військами. Влітку 1942 союзники заявили, що не вважають себе зв'язаними Мюнхенською угодою 1938, а СРСР не визнавав її з моменту укладення. Таким чином, Закарпаття мало б знову стати складовою частиною Чехословаччини. Проте реальну владу у звільненому Закарпатті стали перебирати народні
