автономний статус, а за гетьманування Б. Хмельницького стала незалежною державою і як така увійшла у відносини з Російською державою. Маніфест стверджував, що царський уряд порушив умови Переяславського договору 1654 і, покликаючись на право нації (територіального угруповання знаті, репрезентованого васалом) звільнятися від тиранічного правителя, обґрунтовував необхідність відновлення незалежності Війська Запорозького.
Декларація спиралася на геополітичні ідеї мазепинської еміграції про роль України як буферної держави, що своїм існуванням захищає Європу від Російської держави.
Маніфест зберігається в архіві МЗС Франції, де був віднайдений 1922 І. Борщаком.
Літ.: Борщак І. Orlikiana // Хліборобська Україна, 1923, № 4; Оглоблин О. Маніфест гетьмана Пилипа Орлика // Вісник Організації оборони чотирьох свобід України, 1956, № 12; Кресін О. Політико-правова спадщина української політичної еміграції першої половини XVIII століття. — К., 2002.
О.В. Кресін.
«МАНІФЕСТ ДО УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ З УЛЬТИМАТИВНИМИ ВИМОГАМИ ДО УКРАЇНСЬКОЇ РАДИ» 1917 — офіційний дипломатичний документ більшовицької Ради народних комісарів, складений 3 грудня 1917 спеціальною комісією на чолі з В. Леніним і направлений 4 грудня того ж року до Києва Українській Центральній Раді.
У маніфесті Раднарком визнавав УНР і її право на відокремлення від Росії, а також право українського народу на самовизначення: «Все, що стосується національних прав і національної незалежності українського народу, Рада народних комісарів визнає без обмежень і безумовно». Водночас Центральна Рада звинувачувалася у двозначності політики, відмові скликати Всеукраїнський з'їзд рад, що нібито заважало РНК визнати УЦР повноважним представником, у передислокації українізованих частин на територію України, обеззброєнні пробільшовицьких частин армії і пропуску на Дон козачих підрозділів на допомогу генералу О. Каледіну.
Радянський уряд Росії в ультимативній формі вимагав від Центральної Ради відмовитися від спроб дезорганізації загального фронту, не пропускати з фронту на Дон козацькі частини, сприяти революційним військам у боротьбі «з контрреволюційним кадетсько-каледінським повстанням», припинити роззброєння радянських військ і червоногвардійських загонів в Україні і повернути вже відібрану у них зброю. У разі неприйняття означених вимог протягом 48 годин Раднарком вважав Центральну Раду «в стані відкритої війни проти радянської влади в Росії і на Україні».
Центральна Рада відхилила ультиматум, розцінивши його як втручання у внутрішні справи УНР, спробу поставити її в залежність від РНК.
