дуючих окремими видами збройних сил за регіональним принципом (командуючі родами військ у Північній Європі, Центральній Європі та Середземномор'ї). Генеральний секретар НАТО репрезентує виконавчу владу альянсу та здійснює функції політичного координатора та головного менеджера.
Об'єднуючим чинником для активізації політичних консультацій між учасниками НАТО стала спільна реакція на вторгнення СРСР до Угорщини в жовтні 1956. Також у 1956 було прийнято рекомендації щодо регулярних політичних консультацій та розвитку співробітництва у невійськових галузях між країнами-членами НАТО. 1957 з метою розширення науковотехнічного співробітництва була започаткована наукова програма НАТО, в рамках якої щорічно працюють близько 13 тис. науковців з різних країн.
Одна з найсерйозніших криз альянсу виникла 1960, коли Франція, висловлюючи незадоволення американською гегемонією, вийшла з військової структури НАТО, але залишилась членом альянсу на політичному рівні (2008 Франція повністю повернулася до усіх структур НАТО). Штабквартира НАТО була передислокована з Парижа до Брюсселя. НАТО затвердило т. з. «Звіт Хармеля» про майбутні завдання альянсу. Було підтверджено подвійну військову політику: з одного боку — утримання військової потужності, потрібної для оборони та стримування, а з іншого — розвиток ініціатив, спрямованих на розв'язання політичних проблем у Європі. Нова оборонна стратегія НАТО (доктрина гнучкого реагування) пропонувала встановити такий рівень військової потужності, котрий давав би можливість для застосування будь-якого варіанту відповіді у разі агресії.
Країни НАТО засудили введення військ країн Організації варшавського договору 1968 до Чехословаччини, але в умовах військового паритету між СРСР та США прямого військового зіткнення не було. Це давало підстави вважати НАТО та ОВД гарантами силового балансу світового устрою, який склався після Другої світової війни.
За Генерального секретаря НАТО Й. Лунса (1971–1984) паралельно розгортались як процеси певної військово-політичної розрядки (пік якої настав після підписання Гельсінського заключного акту 1975), так і продовження ідеологічної конфронтації та гонки озброєнь. 1979 в умовах фактичного закінчення періоду розрядки міжнародної напруженості НАТО прийняв рішення про розгортання в Західній Європі американських ракет середньої дальності «Першінг-2». Чергова серйозна криза у відносинах між НАТО та ОВД настала після введення 1980 військового стану в Польщі. Однак уже в наступні роки визначились позитивні тенденції, пов'язані з активізацією переговорів між двома військовими блоками з питань обмеження звичайних видів зброї та чисельності військ у Європі. Найвагоміші зрушення настали після підписання між СРСР і США у грудні 1987 Договору про ліквідацію ракет середнього радіусу дії. У липні 1990 Президент СРСР М. Горбачов
