общинних земель, права голосу на виборах до Всеросійських Установчих зборів. Колонії зазнали погромів і пограбування, голоду 1921–1923. Перерозподіл земельних фондів в УСРР призвів до втрати ними значної частки власності. Все це стимулювало еміграційні настрої.
За нової економічної політики було проведено землевпорядкування в німецьких колоніях, їм повернули частину конфіскованих земель. Як результат, у колоніях набула розвитку сільськогосподарська кооперація — машинно-тракторні, тваринницькі, молочні, насіннєві, хмелярські, виноградарські, меліоративні товариства. До кінця 1920-х рр. всіма видами сільськогосподарської кооперації, включаючи споживчу, охоплювалося понад 80% німецьких господарств України. За переписом 1926, в радянській Україні налічувалося 385,5 тис. німців (93,2% — у сільській місцевості й 6,8% — у містах) — 40% від загальної кількості німецького населення, що проживало в СРСР. За політики «коренізації» у 1920-х в УСРР створено 7 німецьких національних районів — Високопільський (Херсонська округа), Гросс-Лібентальський, ФрідріхЕнгельський (Одеська округа), Люксембурзький (Маріупольська), КарлЛібкнехтівський (Миколаївська), Молочанський, Пришибський (Мелітопольська), десятки німецьких національних сільрад. Діяли 2 німецьких педагогічних технікуми, машинобудівний, технікум механізації сільського господарства, Пришибська німецька ветеринарно-фельдшерська школа, Хортицька німецька педагогічна школа, Одеський німецький педагогічний інститут та інші культурно-освітні заклади. Видавалася німецькою мовою література і преса.
Проведення примусової суцільної колективізації, голодомор 1932–1933 в УСРР негативно вплинули на соціально-економічне життя німецького населення. Життєвий уклад в німецьких колоніях, що створювався багатьма поколіннями, було зруйновано. Згортання політики сприяння національнокультурному розвиткові національних меншин, що розпочалося з другої половини 1930-х рр., призвело до закриття навчальних і національнокультурних закладів, ліквідації німецьких національних районів і сільрад, релігійного життя німців.
Коли Західна Україна увійшла до складу УРСР, німців, які проживали на цих теренах, було репатрійовано до Німеччини. 1941 німецьке населення УРСР було звинувачене у пособництві гітлерівцям і депортоване до східних районів СРСР. 1945 частина українських німців повернулася з Німеччини, але їм було дозволено поселитися в Комі АРСР та республіках Середньої Азії. Оголошена 13 грудня 1955 амністія не дозолила німцям повернутися на колишні місця проживання.
Проголошення незалежної України відкрило можливість повернення депортованих німців в місця попереднього проживання. 17 квітня 1991 Верховна Рада УРСР прийняла Закон «Про реабілітацію жертв політичних
