македонської та римської. Заперечуючи характерну для середньовічної історіографії ідею «вічного Риму» та «переносу імперії», гуманісти 15– 16 ст. доводили, що із загибеллю Римської імперії у 5 ст. почався новий етап в історії людства — період середніх віків, який вони відокремлювали від свого часу. Нова схема історичного розвитку остаточно утвердилася в історіографії завдяки працям римського історика Ф. Біондо (1388–1463), французького ученого-юриста Ж. Бодена (1530–1596), професора Галльського університету в Німеччині Х. Келлера (1637–1707), англійського історика Е. Гіббона (1737–1794). Наприкінці 30-х рр. 20 ст. у радянській історіографії закріпилася схема історії країн Європи й Північної Америки, за якою Н.і. поділялася на два періоди: перший — від Англійської революції сер. 17 ст. до франкопрусської війни 1870–1871 і Паризької комуни 1871; другий — до більшовицького перевороту в Росії 1917. Методологічним підґрунтям такої періодизації стала концепція соціально-економічних формацій, і відповідно, внутрішнім змістом нового часу радянські історики вважали перемогу капіталістичного ладу над феодальним у результаті буржуазних революцій, створення світової капіталістичної системи, перехід до останньої стадії капіталізму — імперіалізму, загострення класової боротьби, назрівання загальної кризи капіталістичної системи. У 90-ті рр. 20 ст. у російській історичній науці активізувалася дискусія щодо періодизації нової та новітньої історії, у ході якої було висунуто ряд важливих ідей: починати відлік нового часу не від Англійської революції сер. 17 ст., а з сер. 16 ст., позначеного світоглядними й науковими зрушеннями, що поклали початок новому етапу в розвитку європейської цивілізації; відмовитися від виділення франко-прусської війни 1870–1871 і Паризької комуни 1871 як межі між двома основними періодами нової історії; вважати Першу світову війну й жовтневий переворот у Росії 1917 єдиним рубежем між новим і новітнім часом.
Період 16–17 ст. окреслюється в українській історичній науці як пізнє середньовіччя або ранній новий час. З 16 ст. культура Відродження стала загальноєвропейським явищем. Її визначальною рисою був гуманізм, що характеризувався критичним ставленням до схоластичної філософії. Центром гуманістичного світогляду є людина, її земне життя, особисті досягнення. Гуманізм дав поштовх дослідженням античної культури, виникненню літератур національними мовами, розвитку природознавства (пізнання природи проголошувалось прерогативою науки). Піднесенню духовної культури Європи сприяло відкриття в 15 ст. книгодрукування.
У 16 ст. загальноєвропейського масштабу набула Реформація. Діячі реформаційного руху виступали проти ієрархії католицької церкви, ратували за створення незалежних від папської курії національних церков, протиставляли католицькому догмату про спасіння віруючих «добрими справами»
