Сторінка:Україна в міжнародних відносинах. Енциклопедичний словник-довідник. Випуск 3 (2012).pdf/277

Матеріал з Вікіджерел
Ця сторінка вичитана

Марокко тощо). Остаточний розпад колоніальних імперій настав у 1950-ті і особливо прискорився у 1960-ті рр., коли здобули незалежність британські, французькі, іспанські та португальські колонії, а в політичному та історичному обігу з'явилося таке поняття, як «третій світ», або країни, що розвиваються (Рух неприєднання). Остання імперія СРСР зазнала краху на початку 1990-х рр. На політичну арену вийшла низка незалежних держав, що утворилися на теренах колишнього Радянського Союзу. З розпуском блоку країн Варшавського договору відбулися якісні зміни й у стратегії та структурі НАТО. Втягуючи в свою орбіту нові держави, Північноатлантичний альянс перетворюється на своєрідний глобальний організм, покликаний перебрати на себе певні функції Організації Об'єднаних Націй, особливо в регіонах, де вона виявила неспроможність врегулювати перманентні конфлікти (Ізраїль, Палестина, Ірак, Кувейт, Лівія, Північна Корея, Югославія).

На рубежі 19–20 ст. та у міжвоєнні роки в країнах західної демократії відбувалися еволюційні трансформації вільного ринкового способу господарювання від епохи товарного капіталізму до індустріального, а згодом — і постіндустріального (інформаційного) суспільства, в якому на сучасному етапі домінують інтеграційні й глобалізаційні процеси, що втягують у свою орбіту і країни колишнього «соціалістичного табору», а також новоутворені на теренах колишнього СРСР незалежні держави (балтійські республіки, Україна, Грузія та ін.).

Зважаючи на складність і розмаїтість економічних, соціальних і політичних процесів, що відбувалися впродовж 20 і на поч. 21 ст., є підстава погодитися до певної міри із російськими істориками Є. Язьковим, М. Сівачовим, А. Пономарьовим, А. Кредером, В. Сіроткіним, які відстоюють право на існування терміну «новітня історія». Хоча більшість західних дослідників уникають його, вживаючи натомість формулювання: «історія 20 ст.» (Дж. Гренвілл, Е. Гобсбаум. А. Палмер), «сучасна історія» (Н. Джонсон) або «світова політика» (П. Кальвакорессі). Дискусійною досі залишається проблема періодизації новітнього часу всесвітньої історії. Російська історіографія (М. Сівачов, Є. Язьков) пропонують відкривати новітній період всесвітньої історії 1918 роком, тобто від завершення Першої світової війни, мотивуючи це її визначальним впливом на подальший історичний поступ. Англійський історик Е. Гобсбаум дотримується думки, що початком новітнього часу має вважатися 1914 — рік розв'язання Першої світової війни, проводячи ідею, що Перша й Друга світові війни, а також численні регіональні конфлікти визначали увесь перебіг подій упродовж 20 — поч.

21 ст. Натомість українські історики, відкинувши основний постулат радянської історіографії про те, що новітня історія розпочалася з більшовицького Жовтневого перевороту в Петрограді 1917, розділилися у визначенні її хронологічного початку. С. Кульчицький дотримується думки,