лікою, В'єтнамом, Лаосом, М'янмою, Бутаном, Непалом, Індією, Пакистаном, Афганістаном, Таджикистаном, Киргизстаном, Казахстаном. За чисельністю населення К. займає перше місце у світі: 1,34 млрд. осіб (2011), включаючи населення спеціальних районів Сянган (Гонконг) і Аомень (Макао) та о. Тайвань. У К. проживають представники 56 національностей, серед яких абсолютну більшість (94%) становлять хань (китайці). Найбільш численними меншинами є чжуани, маньчжури, хуей, монголи, уйгури, мяо, тибетці. Офіційна мова — китайська. Найбільш поширені релігійні вірування — конфуціанство, буддизм і даосизм. Столиця — м. Пекін.
Згідно з чинною конституцією (1982, зі змінами 1993, 1999, 2004), КНР — унітарна багатонаціональна соціалістична держава демократичної диктатури народу. До конституції 2004 додано положення про стимулювання гармонійного розвитку будівництва матеріальної, політичної й духовної культури, про створення і вдосконалення системи соціального забезпечення, захист приватного майна, зміцнення гарантій прав людини та ін. Вищий орган державної влади — Всекитайські збори народних представників (ВЗНП). У період між сесіями його функції виконує Постійний комітет ВЗНП. Глава держави — Голова КНР.
Китайська цивілізація належить до найдавніших у світовій історії. За даними археологічних досліджень, терени К. були заселені з часів раннього палеоліту. Епоха неоліту представлена ранньоземлеробськими культурами Яншао і Лушань. Життя неолітичного К. описав Сима Цянь (145–86 до н.е.) — «батько китайської історичної науки», який пов'язував цей період з часами напівлегендарної першої династії китайських правителів Ся (23–18 ст. до н.е.). Початок епохи бронзи на землях К. датується серединою 2 тис. до н.е.
Традиційно китайська історіографія зараховує цей період до правління династії Шань-Інь (16–11 ст. до н.е.). Окрім бронзоливарництва іньці опанували іригаційне землеробство, шовківництво, конярство; навчилися будувати міста і творити політичні інститути. У цей період зародилася ієрогліфічна писемність. У 11 ст. до н.е. владу над долиною р. Хуанхе захопили близькі до іньців у етнічному відношенні чжоу і поступово злилися з ними в єдиний давньокитайський етнос. Для епохи Чжоу (11–3 ст.
до н.е.) характерні не лише політична роздрібненість, а й спроби її подолання завдяки експансії найпотужніших чжоуських «царств» та шляхом створення філософсько-ідеологічних доктрин об'єднавчої спрямованості (легісти і соціально-етичне вчення «батька китайської нації» Конфуція (551– 479 до н.е.). Піднесення царства Цинь завершилось возз'єднанням «Серединної країни» (221 до н.е.). 221–207 до н.е. у К. виникла перша централізована імперія на чолі з імператором Цинь Шихуанді. Невдовзі після його смерті (210 до н.е.) імперія Цинь була знищена в результаті народного повстання. Лю Бан, один з лідерів повстання, став новим імператором К. і засновником нової династії Хань (206 до н.е. — 220 н.е). Офіційною
