Німеччини до Ліги Націй (1926) її уряд Німеччини розпочав пропагандистську кампанію про утиски німецьких меншин у чужих країнах. Міністр закордонних справ Німеччини А. Штреземан наполягав на розширенні компетенції Ліги Націй у справах меншин. Цьому сприяло й укладення низки двосторонніх угод між державами Антанти та східноєвропейськими країнами, спрямованих на міжнародний захист меншин. На конгресах Веймарська Німеччина намагалася використати питання захисту прав німецьких національних меншин у країнах Центральної та Південно-Східної Європи для підготовки ревізії Версальського мирного договору 1919 та зміни східних кордонів Німеччини, у першу чергу з Польщею. Польща, навпаки, прагнула заперечити правомірність втручання ззовні у внутрішні стосунки зі своїми національними меншинами.
У всіх конгресах брали участь українці Польщі (представники Українського національно-демократичного об'єднання), які відстоювали ідею створення єдиної й незалежної української держави. На 1–3-му конгресах члени української делегації (М. Черкавський, О. Левчанівська, П. Васильчук, Д. Левицький, О. Марітчак) через незгоду з офіційними програмними засадами конгресів, спрямованими на надання меншинам лише національно-культурної автономії, та через невнесення до порядку денного територіального питання були присутні як спостерігачі. Українці вважали, що програмною основою з'їздів меншин повинен стати принцип права націй на самовизначення. Свою позицію вони задекларували в спільних українсько-білорусько-литовських деклараціях. Останні містили перелік умов, на яких представники цих меншин погоджувалися брати повноцінну участь у роботі конгресів, а саме: не відмовлятися від боротьби за реалізацію права на національне самовизначення, обговорювати не лише загальні проблеми, а й становище конкретних національних меншин, а також надання їм двох місць у президії конгресів. Ухвалення рішення про задоволення чи незадоволення цих вимог було відкладене до прийняття статуту конгресів, який ухвалено на 3-му конгресі в 1927. У ньому зазначалося, що конгреси не розглядають питання про можливі зміни існуючих міждержавних кордонів.
Активну участь у конгресах українці почали брати від 1928, коли до складу президії було обрано Д. Левицького (повторно обраного 1929).
У роботі 4-го конгресу взяли участь також М. Рудницька та Л. Куницький.
У декларації української делегації, яку виголосив Д. Левицький, зазначалося, що українці, співпрацюючи з конгресами заради захисту своїх культурних прав, ніколи не відмовляться від прагнення створити незалежну та єдину українську державу. В.-Р. Залозецький-Сас, який представляв на конгресі українців Румунії, заявив, що українці Румунії не прагнуть до руйнування існуючих державних рамок національного життя й беруть участь у конгресах меншин лише заради захисту своїх культурних прав. До
