Якоїсь суттєвої цивілізаційної відмінності між Західною Європою і Східною на римські часи не існувало, оскільки тоді Європа поділялася на римський Південь і варварську Північ, відокремлені укріпленнями римського кордону – лімесу, що простягався від гір Шотландії до нижнього Дунаю. Єдиною помітною різницею можна вважати засади грецької традиції про "великі варварські народи", з котрих захід Європи опановували кельти, а схід – скіфи. Але часи змінилися, і за нової ери римляни вже мали справу переважно з германцями в лісовій смузі та сарматами у степовій. Кельти були упокорені та успішно романізувалися, а скіфи були витиснені сарматами з Великого Степу до Криму. Відповідно, на "ментальній карті" з'являються "Германія" та "Сарматія", і римський автор Тацит (56–117), описуючи купу варварських племен Півночі, намагався їх механічно або за способом життя віднести чи-то до германців, чи-то до сарматів, – хоча це могли в реальності бути і германські, і кельтські, і праслов'янські, і фінські народи. Втім, саме "Скіфія" та "Сарматія" залишаються узагальненим іменем для східної Європи на чимало століть.
У подальшій географічній та картографічній традиції терени майбутньої України будуть часто називатися Скіфією або Сарматією "Європейською", оскільки володіння кочових варварів губилися на сході у невідомих глибинах Азії (відповідно, існували й "Азійські" Скіфія і Сарматія). Що ж до античних часів, то частіше вживалося Scithia inferior (Скіфія нижня, у значенні "ближча", – так само як невдовзі будуть писати "Германія нижня" (ближча) та Верхня (дальша)). Про поширення на наші терени назви "Скіфія" згадує і набагато пізніший Нестор-літописець: "І жили в мирі поляни, і древляни, і сіверяни, і радимичі, і в'ятичі, і хорвати. Дуліби ж тоді жили по Бугу, де нині волиняни, а уличі [й] тиверці сиділи по [другому] Бугу і по Дніпру; сиділи вони також
