тономії. Процес містив низку етапних моментів, урочистих актів, гучних розривів, декларацій (зокрема двох перших Універсалів УЦР, які постулювали "явочним порядком" обсяг амбіцій УЦР), але максимумом здобутків Ради в відносинах з Тимчасовим урядом стала ухвалена 4 серпня "Тимчасова Інструкція Генеральному секретаріатові Тимчасового уряду на Україні". Цей документ перекреслював більшість досягнутих перед тим домовленостей, а найбільшої поразки українська сторона зазнала у визначенні територіальних меж автономії.
Попри попередню усну угоду про розповсюдження компетенції Генерального Секретаріату на дев'ять губерній, "Інструкція" обмежувала територію автономної України лише п'ятьма. У ній йшлося: "Повноваження Генерального секретаріату розповсюджуються на губернії Київську, Волинську, Подільську, Полтавську і Чернігівську за винятком повітів Мглинського, Суразького, Стародубського та Новозибківського, вони можуть бути розповсюджені й на інші губернії, або їх частини у випадку, якщо утворені в сих губерніях на основі постанови Тимчасового уряду земські установи висловляться за бажаність такого розповсюдження". За "Інструкцією" до Україні не переходили найбільш економічно розвинені регіони – Харківщина, Донбас, Криворіжжя; райони високотоварного сільського господарства – Херсонщина і Таврія, великі промислові міста – Харків, Катеринослав, Одеса; порти Чорного моря. Попри переважання українського населення, ці терени для Петрограда лишалися або Новоросією або Південною Росією. "П'ять українських губерній" при перевазі українців були майже такими ж поліетнічними, як і індустріальні південні райони, але декларування українського характеру останніх видавалося уяві російських політиків набагато менш доказовим, якщо не звичайним нахабством київських вискочок з Центральної Ради.
Подальші колізії стосунків з "демократичним" Петроградом тривали до більшовицького перевороту. Виріша
