влада за гетьманату розповсюдилася на ряд нових територій: Путивльський, Суджанський, Грайворонський,
Рильський, Білгородський, Корочанський, Новооскольський повіти Курської губернії, Валуйський повіт Воронізької губернії. На цих землях була створена українська адміністрація. Згідно постанови Ради міністрів від 6 серпня
1918 р. Путивльський та Рильський повіти увійшли до
Чернігівської, решта – до Харківської губернії.
Відповідно до Брестських мирних угод, радянська Росія зобов'язувалася визнати УНР, вивести з її території свої війська, розпочати переговори про підписання мирного договору і встановлення державних кордонів. Перші кроки до миру зробила українська сторона. 2 квітня 1918 р. Рада народних міністрів УНР звернулася до радянського уряду з пропозицією припинити стан війни і визначити окремою угодою кордони країн, на що Москва відповіла 3 квітня згодою провести спільну мирову конференцію. В результаті довгих і копітких узгоджень місцем її проведення був обраний Київ.
Починати треба було з припинення стану війни. Розпочаті 4 травня в Кореневі (Курська губернія) переговори про перемир'я між представниками німецьких і українських військ, з одного боку, і військ РСФРР – з другого, продовжились 6 травня в Конотопі і завершились підписанням договору про припинення військових дій. Була встановлена демаркаційна лінія – тимчасове розмежування території Української Держави та РСФРР. Вона проходила через: Сураж-Унечу-Стародуб-Новгород-Сіверський Глухів-Рильськ-Колонтаївку-Суджу-Беленіхіно-Куп'янськ. Таким чином, населені українцями Бірюченський, Богучарський, Острогозький повіти Вороніжчини залишилися у складі РСФРР. Але українська сторона не вважала цю лінію остаточним кордоном. Проте подальші тривалі переговори у Києві врешті закінчилися нічим вже з огляду на революцію у Німеччині та Австро-Угорщині та кризу влади П.Скоропадського.
