личини, Буковини і Закарпаття; Східної області (Наддніпрянська Україна) – у складі Київської, Харківської, Полтавської, Чернігівської, Катеринославської, Херсонської, Житомирської, Кам'янецької і Холмської губ. Порівняно з територією Української Держави у переліку відсутня Поліська округа, яку, очевидно, не включили до соборної України як неукраїнську територію. Вказана територія соборної української держави налічувала понад 500 тис. кв. км з населення понад 40 млн. осіб.
Урочисто проголошений акт злуки носив, як ми розуміємо, очевидно декларативний характер. На цей час окреслена в документі територія обох українських держав не контролювалися в повному обсязі ані урядом ЗУНР, ані урядом УНР. Через воєнний стан практичне злиття двох державних структур відкладалося на майбутнє – до скликання Всеукраїнських установчих зборів, обраних спільно Наддніпрянською і Західною Україною. Соборна УНР не набула характерних рис ані унітарної, ані федеративної держави. З певними припущеннями з правової точки зору вона могла б вважатися конфедеративним об'єднанням. Західноукраїнська республіка залишила свої органи законодавчої та виконавчої влади, сферу та обсяг їх компетенції. Вона й надалі діяла як окреме державне утворення у внутрішніх справах та на міжнародній арені. Влада Директорії та її виконавчих органів й надалі обмежувалася землями на схід від Збруча. Певним чином координувалася лише військова діяльність обох урядів. Втім, в історії українського народу проголошення Злуки залишилося непересічною подією і вагомим прецедентом на майбутнє, попри нереалізованість цього акту через зовнішні агресії та внутрішньоукраїнські політичні конфлікти.
Успіх Директорії, яка де-факто була правонаступницею УНР, в боротьбі проти П. Скоропадського, виявився
