Утворения УНР і ЗУНР, а потім проголошення їх об'єднання стали чинником, який притягував до себе українців Буковини та Закарпаття. Хоча УНРада ЗУНР проголосила свій суверенітет над північною Буковиною та Закарпаттям, у листопаді 1918 р. обидві українські території опинилися під контролем відповідно Румунії та Чехословаччини і Угорщини. Румунія і Чехословацька республіка були запрошені на конференцію як союзні Антанті країни, тому великі держави прихильно ставилися до задоволення їхніх територіальних вимог. Паризька мирна конференція дала згоду на анексію Румунією всієї Буковини включно з Чернівцями та північними землями з переважно українським населенням.
На Закарпатті ситуація була складнішою. На нього претендували Угорщина і Чехословаччина. В територіальній програмі президента Т. Масарика Закарпаттю, в разі приєднання до ЧСР гарантувалася автономія. 21 січня 1919 р. проведені у Хустї Всенародні збори "угорських українців" заявили про бажання об'єднатися з соборною Україною. Проте, усе вирішилося військовою силою. Наприкінці січня чехословацькі війська окупували більшу частину Закарпаття. Але варто зазначити, що врешті чехословацька окупація стала одним з "позитивів": Закарпаття не дісталося Угорщині, в якій процеси мадяризації місцевих русинів-українців тривали століттями. А міжвоєнна Чехословаччина була в нашому регіоні поодинокою демократичною державою з толерантним ставленням до української справи. На статус закарпаття це не впливало, але Т.Масарик надав притулок численній українській політичній еміграції. Остаточно приналежність української Буковини до Румунії та Закарпаття до ЧСР було зафіксовано у Сен-Жерменському мирному договорі союзних держав з Австрією від 10 вересня 1919 р. Його положення, які стосувались Закарпаття, були також підтверджені у Тріанонському мирному договорі з Угорщиною від 4 червня 1920 р.
