льну назву: Галичина стала "Східною Малопольщею", Закарпаття – "Карпатською Руссю", Буковина та Бессарабія не потребували корекції з боку Бухаресту. Про всяк випадок нові володарі українських територій кожен (пам'ятаючи про вагу етнографічних карт) по-своєму провадив політику асиміляції і зміни ідентичності українців.
Більш-менш цивілізованою, як ми вже згадували, лишалася лише ліберальна політика чехословацького президента Томаша Масарика, – проте це аж ніяк не тягло за собою сумніви у приналежності Закарпаття. Адміністративне ж утворення з назвою "Україна" після 1920 р. існувало лише як "Українська Соціалістична Радянська Республіка" (потім за Сталінською конституцією слова "соціалістична" та "радянська" поміняють місцями), але, тим не менше воно снувало і перебувало на картах – радянських та європейських. Тому варто зупинитися на територіально-статусних еволюціях Радянської України, – від якої незалежна Україна отримала у 1991 році свої сучасні кордони.
Спочатку, у 1917–1919 рр. національна політика більшовиків передбачала "право народів на самовизначення" лише як суто декларативне гасло, яке мусило випробовувати себе у реаліях міжнародних конфліктів і громадянської війни. Самовизначення Фінляндії і Польщі (які так і не злилися протягом ХІХ ст. в одне "тіло" з російським народом та державою) видавалося вимушеним, але принаймні очікуваним тимчасовим кроком. Надалі, по мірі розгортання експорту пролетарської революції цю ситуацію можна було спробувати виправити. Що ж до решти "національних окраїн", тим більше східнослов'янських, дії Кремля визначалися поточними прагматичними деклараціями та кроками, залежними від військових здобутків Червоної Армії.
Перша спроба радянізації України у боротьбі з Центральною Радою породила маріонеткову радянську "УНР". Остання не відповідала жодній з ознак державності. Вона безслідно припинила існування у березні
