1918 р. з приходом австро-німецьких союзників Ради. Утворені більшовиками в ситуативних політичних цілях на українських землях на початку 1918 р. ДонецькоКриворізька республіка та Радянська соціалістична республіка Тавриди також не були державами в прямому розумінні. Певна зміна в ставленні відбулася у 1919 р., коли складнощі боротьби за Україну і об'єктивно оцінена вага "розв'язання національного питання" в мобілізації ресурсів для перемоги над "єдинонеділимським" Білим рухом показали, що необхідно таки створити більш ефективну українську радянську державність, яка б виглядала як формально незалежне утворення звільненого радянською владою з-під гніту "тюрми народів" українського народу. Держава була б, начебто, окремою, але зі спільною з Росією Червоною Армією та партійним керівництвом, попри формальне існування власної КП(б)У.
Вперше територія та кордони української радянської держави – формально незалежної УСРР – були визначені у затвердженому 10 березня 1919 р. Радою Народних Комісарів УСРР "Договорі про кордони з Російською Соціалістичною Радянською Республікою"[1]. Враховуючи ті адміністративно-територіальні зрушення, що відбувались на українських землях протягом 1917–1918 рр., підхід радянської влади до державного розмежування був суто формальний: кордони мали проходити по старих межах губерній. До УСРР відходило 9 губерній: Волинська, Катеринославська, Київська, Подільська, Полтавська, Таврійська (без Криму), Харківська, Херсонська, Чернігівська (без 4 північних повітів). Втім, за невеликими винятками територія УСРР відповідала території автономної УНР за III Універсалом Центральної Ради (листопад 1917 р). Тому можна стверджувати, що після подій українських національно визвольних змагань вже ніхто не повертався до сумнівів літа 1917 р. щодо "загальних меж" України. Про тодішні "п'ять українських губерній"
- ↑ Зазначимо, що за тих умов радянська Росія тривалий час існувала без усталеної офіційної назви держави.
