ся кордон з Росією у Донбасі передачею Шахтинського та Таганрозького округів Росії; у 1940 р. Молдавська АРСР (утворена перед тим з частини України у 1924 р.), перетворившись на Молдавську СРСР, трохи скоротилася на користь Одеської області; у 1954 р. до УРСР була переданою Кримська область РРФСР. Решта територіальних змін відбувалася за рахунок тих інших держав, які у 1918–1923 рр. здобули собі українські етнічні терени із заходу.
Гучно заявлені факти "поневолення", "окупації", "загарбання" частин українського народу чужими державами (як би це не відповідало реаліям), надавали Радянській Україні в лексиконі тодішньої пропаганди виключне моральне право на об'єднання саме у своїх межах усіх "українських земель". Бо ж назва "Україна" існувала лише на радянській території. "Між вільними вільна" Радянська Україна мусила стати єдиним можливим національним домом для українців Польщі, Румунії та Чехо-Словаччини. Було зроблено це, як ми знаємо, завдяки переділу сфер впливу у Східній Європі між нацистською Німеччиною та Радянським Союзом у 1939–1940 рр. і згодом де-факто і де-юре підтверджених результатами Другої світової війни — тепер вже учасниками Антигітлерівської коаліції. Велика Британія та США, віддаючи половину Європи під радянську "залізну завісу" фактично залишали Сталіну свободу рук для проведення тих кордонів, які були зручні радянській геополітиці у її виключній сфері впливу і під тими гаслами, які вона вбачала за потрібне озвучити.
Чергове зникнення Польщі у 1939 р. не було визнаним на Заході, але відновленою вона була у 1945 р. вже з новою конфігурацією кордонів. Анексію Прибалтики у 1940 р. також не поспішали офіційно визнати, але після 1945 р. вона також замальовується у радянські кольори. "Права СРСР" на Бессарабію уходили коріннями в аналогічні "права" на неї Російської імперії, і тепер з молдаван можно було спробувати утворити нову "нерумунську" націю, територіально приєднану до її "державного ембріо-
