форму свитка, непотрібні моря і водні простори зображені як вузькі смужки, річки показані суто символічно, а частини суходолу також витягнуті, але насичені інформацією. Відповідно, шукати на Певтінгеровій карті т.зв. "географічні знання давнини" можна лише дуже умовно, але її інструментальне призначення скаже нам чимало про інфраструктуру Римської імперії. Дослідники вважають, що в її основі лежить офіційний довідник шляхів Римської імперії, призначений для державних службовців, що рушають у дорогу. Копій такого "шляховика" мусило бути чимало, але Певтінгерова карта – єдина, яка дійшла до сучасності.
Східна Європа частково потрапила на VII сегмент карти, уздовж її самого краєчку. Таке "ігнорування" не є дивним, адже влада Риму (і відповідна мережа шляхів) обмежувалася нижнім Дунаєм. Там, де закінчується імперія, автор карти надписував назви ближчих варварських народів. Тому ця карта є одним з трьох античних джерел (разом із Плінієм і Тацитом), де згадуються венеди – імовірні предки слов'ян. Закінчується римська дорога у Томах (у суч. Добруджі), а за Дунаєм починається майбутній "український простір". Закінчується він написом "Ріка Танаїс, що розділяє Азію та Європу". Остання думка щодо важливої ролі Дону була загальноприйнятою в античній та середньовічній географії. А що ж до загальної назви нашого північного сходу Ойкумени, то за римських часів він загалом звався "Аквілон" (за згаданим нами північно-східним вітром). Цей край був відверто ворожим і загадковим.
Наприкінці V ст. в нашій уяві у Європі змінюються історичні епохи: починається Середньовіччя. Що ж нового з'являється в образі майбутнього "українського простору" після падіння Риму? Бо ж у нас усе швидко змінювалося: Велике переселення народів показало, що якщо раніше з
