Греки звернули увагу на українські терени не через якійсь особливі їх принади, а просто через те, що вони вигадали "географію" – "опис землі". Народ вони були зацікавлений у багатьох речах, схильний до вишуканих балачок про все на світі (філософії), далекої торгівлі та мандрівок. Ми не знаємо досі, що з пригод хитромудрого Одіссея було справжнім, але коли якійсь народ закладає
у фабулу свого популярного протягом сторіч епосу далекі морські мандрівки і пригоди, то він вочевидь цікавиться далекими землями – навіть такими, у які ніколи не потрапить пересічний селюк з тихої рільничої Аркадії. Проте авантюрний і вправний торговець з припонтійського портового міста Гераклеї може туди податися і навіть, знайшовши комерційно перспективне місце, – то й оселитися за тисячі стадіїв від батьківщини, навіть у землях войовничих дикунів-варварів.
У VIIІ–VII ст. до н.е. розпочиналася Велика грецька колонізація, коли за двісті років Середземне море перетворилося на істинний життєвий простір існування грецької спільноти, яка поширювалася морем, і для якої саме Середземномор'я перетворилося на "Ойкумену" – "Заселену чи Відому землю". Це море стало осердям простору, а розходився він далі – у нетрі узбережжів. Протилежний від Еллади кінець моря – Гібралтарська протока, означена Геракловими стовпами, була кінцем Ойкумени. Далі вже була "річка Океан", що периметром оточувала плаский диск землі. На жаль, замало відомо, як собі уявляли греки "кінець Світу", – місце, де уривається наш фізичний простір.
Тодішня географія, починаючи від її "батька" Страбона (64 р. до н.е. – 24), полягала в дійсно буквальному "описі Ойкумени": де які країни, якого вони розміру, хто там живе, які їхні звичаї та розташування. У більшій мірі це було "етногеографією" – просторовим описом народів. Це давало широке уявлення про світ для освіченої людини, але набагато практичнішою інструментальною річчю були для мандрівних греків "перипли" – лоції (сучасною
