рті максимальний обсяг різноманітної інформації, то у другій половині ХІХ ст. загальний принцип подання картографічної інформації про Європу вже спирається на певний необхідний мінімум трьох "спеціальних" чи "тематичних" карт: карти фізичної, політичної та етнографічної. На останню малороси потрапляють доволі швидко і на ній залишаються; на фізичній – наявний відомий нам фізичний простір сучасної України; на політичній – ті держави, які володіють на конкретний час цим простором. Але очевидно, що для майбутніх перспектив України як "країни" (не кажучи вже як "держави") головне значення мала карта етнографічна: для нас ареал малоросів сьогодні є простим очевидним повторенням контурів "країни України", для освічених же людей першої половини ХІХ ст. цей зв'язок ще був надто невідчутним, або недоказовим, або принаймні зворотнім (назва місцевості визначає назву населення). "Україна" мала тоді виразно менший "простір". "Розширення" України відбувалося внаслідок формування ідеї про українську націю, яка містить і підросійських малоросів, і підавстрійських русинів. Принаймні послідовний логічний ланцюжок у ХІХ ст. тут починався від окреслення етнічного ареалу народу, історично зорієнтоване академічне "опрацювання" якого через подальше ідеологічне, політизоване розуміння й мало дати нам потім на виході "країну", що мала претендувати би на статус "держави". Ця схема не є чимось оригінальним в історії національного руху бездержавних східноєвропейських народів.
Для подальшого обґрунтування оцих етнографічно-культурницьких та імовірних політичних вимог українців було необхідно, аби цей етномовний ареал став сприйматися як усталений у тогочасній науці й освіті та з'явився такий українофільський рух, який би був у цьому зацікавлений.
Щодо останнього, то ми не будемо тут надто докладно звертатися до історії модерного українського національного руху, про що написано вже чимало. Подамо лише коротку ретроспективу основних тенденцій в українсько-
