"український". Одним із провідників нової течії був Ізмаїл Срезневський, який вказував, що "Мова українська (чи як завгодно називати інакше: малоросійська) є мовою, а не говіркою російською чи польською". Відбувається процес набуття поняттям "Україна" інакшого, ніж регіонального змісту – історичної спільноти, Вітчизни, що нагадувало уявлення української еліти часів Руїни.
На 1840-і рр. "Малоросія" витісняє "Україну" в якості регіональної назви, а остання натомість набула нового, широкого романтично-національного звучання. Основні зусилля тут доклали (вже у Києві) Михайло Максимович та кирило-мефодіївські братчики – Микола Костомаров, Пантелеймон Куліш та Тарас Шевченко. Подальше історичне та географічне окреслення України припадає на ІІ пол. ХІХ ст., коли у цьому візьмуть участь колишні "братчики" вже у в петербурзькому часопису "Основа" (1861– 1862), інтелігентські просвітницькі гуртки Громади, і одночасно посилиться український рух у підавстрійській Галичині. На кінець ХІХ ст. ідеологічна українськість почне долати архаїчні регіональні ідентичності Галицької Русі та русинства. Етнографічні, лінгвістичні та статистичні дослідження дозволять сформулювати та візуально окреслити ту "Україну", яку ми знаємо. Часовий вимір їй надасть "Історія України-Руси" Михайла Грушевського (з 1898), і на межі ХІХ–ХХ ст. модерні академічні часово-просторові концепти чи виміри України нарешті "зімкнуться" в єдиний континуум. Застосування ж цих здобутків з політичними цілями – лишалося справою для нового століття.
Отже, як ми вже згадували вище, по мірі розвитку етнографічних знань у середині ХІХ ст. попередні політикоадміністративні або загально-географічні карти починають доповнюватися етнографічними. Це врешті дозволило наново окреслити ті території, які були заселені українцями і сформулювати в останній третині ХІХ ст. поняття
