"українські землі". Останні виразно виходили за межі вузько-регіональної Малоросії та старих історичних уявлень про "локальну Україну" на Наддніпрянщині, ставши, як би сказали сьогодні, "українською етномовною територією". Але на підставі чого створювалися ці нові карти? Адже уявлення про "національності" або "племена" лише усталювалися в науці. Трохи далі після романтичнонаціональних зацікавлень та вправ зі збирання фольклору треба було виробити критерії, як чітко відрізнити малоросів-русинів-українців від росіян, поляків чи білорусів.
З одного боку в Росії офіційно вважалося, що великороси, малороси і білоруси – лише "племена російського народу" і в силу цього їх розрізняти взагалі не надто необхідно. А от поляки з цього обраного православного східнослов'янського кола виразно випадали. Обшири ж територіальних претензій сепаратистського польського руху часто зазіхали на ті спільноти, які могли вважатися Петербургом "ісконно російськими людьми", – але це принаймні треба було комусь довести, оскільки самі ці "ісконні росіяни" були неписьменними білоруськими та українськими селянами-кріпаками.
Спочатку найочевиднішим критерієм, як відрізнити поляків від східних слов'ян, була конфесійна ознака, але доволі швидко стало зрозумілим, що частина білорусів та малорусів є католиками та або колишніми уніатами (в Російській імперії ця конфесія була остаточно заборонена Миколою І у 1839 р., а її вірні обернені на православних). Не підходив цей критерій і для Галичини, де місцеві русини не були ані поляками, ані православними. Тому у середині ХІХ ст. симпатії учених усе більш схиляються до мовного критерію. Тому географія у нас починає усе більше вступати у поле етнографії та мовознавства.
Але які власне люди та установи мусили цим "критерієзнавством" займатися? Якщо ми згадаємо три уявлення XVIII ст. про те, чим була географія ("адміністративне", "історичне" та "математичне"), то розгортання усіх цих уявлень потребувало певних структур і виконавців. Адже
