патті у низці робіт початку XX ст. Ці роботи присвячувались проблемі т. зв. "угрорусів" та їх мадяризації. А. Петров намагався визначити межі "етнографічного кордону російського народу в Австро-Угрії". Його пошуки збіглися в часі з конфліктом Австрії та Росії та актуалізації "русинського питання". Доводячи тотожність "угрорусів" і того "російського народу", який мешкав по цей бік Карпат, він фактично доводив етномовну тотожність русинів закарпатських та русинів-галичан.
Таким чином, підсумувавши, ми можемо сказати, що на початок XX ст. в уявленнях європейської етнічної географії цілком окреслився, сформувався та був науково обґрунтованим "етнічний ареал" — контур і простір розселення — українців під їхніми тогочасними офіційними назвами — русинів в Австро-Угорщині та малоросів — в Росії. Європейські карти іншого виробництва (німецькі, англійські, французькі) комбінували ці дві назви в одному етнічному просторі (кольорі і контурі): або подаючи державну локалізацію ("русини" писалося на австрійських теренах, а "малороси" — на російських), або просто розтягуючи обидві назви ("малороси або русини") на увесь етнічний ареал українців.
В обох імперіях оперували звичними офіційними термінами (або — у Росії — часто взагалі уникали картографічного розчленування "триєдиних росіян"), але модерний український національний рух відмовлявся від тих назв, які почали вважатися регіональними архаїзмами та пов'язуватися з антиукраїнською ідеологією або ж само ідентифікацією: "русинством" в Галичині та "малоросійством" в Росії. В Галичині з початком XX ст. перехідний прикметник "україно-руський" заступається прикметником "український".
