бо ж Римська імперія і була тою "Ойкуменою сучасності".
Вони повторювали у своїх уявленнях плаский диск, поділений річками та морями на три частини – Європу, Азію й Африку та оточений хвилями Океану. Тому щодо римських географічних уявлень учені пишуть про їх "хорографічність". Хорографія (також грецьке слово) – це опис (відомих) країн і земель, а географія – це опис
усієї землі. Але "уся земля" – це надто абстрактне поняття, у той час коли "відомі землі" – практичне. Римська ментальність не вбачала необхідності в описі чи умоглядній реконструкції вигляду невідомих земель, континентів чи навіть земної кулі. Такі вправи вважалися безглуздими фантазіями.
За доби Античності північною межею східної Європи вважався Льодовитий океан, якого скоріш за все ніхто з греків та римлян безпосередньо не бачив, але його існування виходило з постулату про те, що Океан оточує земний диск з усіх сторін. Східна межа визначалася традиційним уявленням про межу між Європою і Азією по річці Танаїс (Дон), Меотійським болотам (Азовське море) та Боспору Кіммерійському (Керченська протока). З півдня, зрозуміло, вирували хвилі Понта Евксинського (Чорного моря). Великі річки нашого краю – Борисфен (Дніпро), Танаїс (Дон), Гіпаніс (Південний Буг) або витікали із внутрішніх озер (за Геродотом), або стікали зі схилів північних Ріфейських гір, які простягалися у широтному напрямі (за Аристотелем). Реальна північ східної Європи не має гірських масивів, то ж вважається, що Ріфейські гори – результат викривлених уявлень про далекий Урал. За Ріфейськими горами лежала область вічного холоду – Птерофорон. Як писав Пліній Старший (23/24 – 79), "ця частина світу знедолена самою природою, сповнена густим мороком і піддана дії страшного холоду і льодовому віянню Аквілона". "Аквілон" – це північно-східний холодний вітер, який мусив мати свою батьківщину. То ж ми перебуваємо десь у краях виходу Аквілону.
