тужностями іноземних картографічних видавництв (від Женеви до Відня). Сам концепт "географії України" першим також почали розробляти галичани, зокрема вже згаданий С.Рудницький.
Якщо в картографічній пропаганді польський рух у формуванні кола своїх амбіцій міг більше спиратися на збережені протягом ста років на європейських картах "історичні кордони Польщі 1772 р.", то український через історичний регіоналізм комплекту "Україна-МалоросіяГетьманщина" мусив ставити акцент на іншому – картах етнографічних, які малювали актуальний багаточисленний широко розселений народ, а не історію минулої державності. В цьому сенсі в діалозі з Польщею або Росією з приводу територіальних меж українства "історична" картографія за українських умов ставала опонентом "етнічній". Найвиразніше цей конфлікт двох видів "тематичних карт" проявиться під час першої світової війни та післявоєнного врегулювання 1918–1923 рр., коли принцип "національного самовизначення" та "етнічних кордонів" почне прямо суперечити звичному принципу "історичних прав".
В українському історичному наративі починає домінувати термін Грушевського "Україна-Русь", який наголошував на окремій неперервній історичній долі українського народу протягом тисячоліття, незважаючи на зміну імен як таких та й "вкраденого імені" Русі зокрема. "Україна" стає і ментальною вітчизною, і ідеологічним концептом, і картографічною реальністю "українських земель" синонімічних окремій країні "Україні". Ментальний часопростір "України" набуває остаточного заповнення. Залишалося перенести її з етнографічної карти на політичну, політично "відживити", що по суті стало б у картографії поверненням на двісті років тому, – якщо ми згадаємо карту Йоганна Гоманна.
Варто було замислитися, чи не принесе ХХ ст. якісь зміни в суху і коротку констатацію з "Енциклопедії Британіка" за 1910 рік:
