висунули гасло національно-культурної автономії українського народу. Але досить швидко життя показало, що прагнення суспільства до революційних змін у національній сфері не можуть бути задоволені лише зрушеннями національно-культурного характеру. Ослаблення та криза верховної російської влади у 1917 р. дозволяли доволі швидко піднімати незвичні та радикальні питання. Радикалізація суспільства зростала, і місяць від місяця політичні та ідеологічні конфлікти у столиці та на національних окраїнах імперії набували усе більш гучних проявів. Український рух у своїх амбіціях набирав радикалізму вкрай поступово, обмежуючись звичними для нього гаслами "автономізму" або "федералізму" (української автономії у межах федералізованої Росії). Проте навіть для автономії, яка б мала територіальний характер[1], необхідно було б колись окреслити територію.
- ↑ Серед поширених на той час концепцій національного устрою держави існувала і ідея екстериторіальної "національно-персональної автономії", похідної від ідей австромарксизму Отто Бауера. Ця концепція також матиме місце у законотворчості Центральної ради.
