Зазначимо, що початок розв'язання територіальної проблеми українства як суверенної нації нерозривно пов'язаний з діяльністю Української Центральної Ради (УЦР), яка постала на чолі національного руху. Складаючись з представників лівої національної інтелігенції, вона віддзеркалювала їх "ментальну картографію": уявлення про межі України, її стан, політичні перспективи та амбіції. Вимогу національно-територіальної автономії Центральна Рада мала наповнити якимось реальним змістом, адже для автономії потрібні були певні територіальні рамки, які на той час ніким офіційно не були визначені.
Ми знаємо з викладеного вище, що Україна не була окремою провінцією чи адміністративною одиницею багатоетнічної Російської імперії. Громадсько-політичною думкою Росії кінця XIX – початку XX ст. Україна сприймалася як певний етнічний регіон, ніяким чином не окреслений адміністративно-територіальними межами. Офіційна імперська історіографія розглядала минуле українського народу як невід'ємну складову загальноросійської історії, а простір "України" сприймався як історично своєрідна частина ареалу розселення російського племені малоросів. В цьому сенсі сам цей широкий ареал малоросів-русинів, показаний навіть в російських навчальних атласах, аж ніяк просторово та ментально не сприймався як "ціла країна". Просторова тотожність країни "України" та етнічних "українських земель" існувала лише в уяві "політичних українців". У цьому сенсі статус, наприклад підавстрійської Галичини (котра була частково окупована Росією під час війни), і де проживала русинська гілка малоросів, міг бути для Петрограду лише російським, а будь-яка "українськість" сприймалася як "австрійська інтрига".
На противагу цим стереотипам власну національно орієнтовану схему історії українського народу здійснив у своїх історичних працях М. Грушевський. Багаторічні дослідження він підсумував в опублікованій 1904 р. статті "Звичайна схема руської історії й справа раціона-
