Сторінка:Україна на історіографічній мапі міжвоєнної Європи (2014).pdf/100

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ця сторінка вичитана


Крім того, Грушевський вже був роздратований заявами про те, що державники стали провідною школою української історіографії та що тільки національні та державницькі ідеї, а не народництво Грушевського, впливатимуть на розвиток українських історичних досліджень[1]. Його робота була піддана критиці видним істориком-емігрантом Дмитром Дорошенком, консервативним державником, який відзначив брак «державно-національної провідної ідеї» в «Історії» Грушевського та її зосередженість на соціально-економічних інтересах народних мас, а не на прагненні до витворення держави[2]. У 1920-х роках у західноукраїнських та еміграційних як наукових, так і популярних дослідженнях, а не лише серед поміркованих послідовників Липинського, процвітало акцентування на національному аспекті повстання під проводом Хмельницького та на Хмельницькому як взірцевому провіднику. Програна боротьба за державність, а також реакція на дискримінацію українців у Польській державі вплинули на інтерпретації минулого, що повернули в бік ідеології інтегрального націоналізму, який тоді набував поширення в Західній Україні. Таким чином, до 1928 року історик мистецтва Микола Голубець міг нарікати, що не тільки Грушевський, але навіть державники Липинський, Томашівський та Іван Крип’якевич не написали синтетичних робіт, де б зобразили великого гетьмана у відповідності з тогочасними українськими обставинами. Порівнюючи Хмельницького з Кромвелем і Наполеоном, Голубець твердив, що повстання сімнадцятого століття було не громадянською війною або соціальною революцією, але визвольним рухом української нації, причому Хмельницький представляв інтереси цілої нації[3]. Звідси був тільки короткий крок до концептуалізації повстання Хмельницького як національної революції[4]. Грушевський виступив проти цього повороту направо як консервативного монархізму, так і інтегрального націоналізму, а також проти ідеалізації Хмельницького і його доби.

Безсумнівно, Грушевський розумів, що на його власних працях, в тому числі «Історії», лежить часткова відповідальність за новітнє піднесення ролі держави в українському минулому, увагу до національних устремлінь і вшанування Хмельницького. Саме ці звинувачення один з марксистських критиків Грушевського доволі успішно висунув проти нього[5]. Врешті-решт, Грушевський вирі-

  1. Див. Кревецький І. Українська історіографія на переломі. Про погляд державників на роботу Грушевського як застарілу див. Тельвак В. Творча спадщина Михайла Грушевського. — С. 334–337.
  2. Дорошенко Дмитро. Огляд української історіографії. — Прага, 1923. — С. 190–192.
  3. Див., напр.: Голубець Микола. Слідами Богдана Хмельницького по Львові. — Львів, 1928.  — С. 3–6. Брошура з’явилась як 26 випуск у серії, що видавалась газетою націоналістичного спрямування «Новий час».
  4. Концепцію «національної революції» застосовували ті українські історики, які після Другої світової війни працювали на Заході. Див. Полонська-Василенко Наталія. Історія України. — Т. 2. — Мюнхен, 1976. — С. 16; Chirovsky Nicholas L. An Introduction to Ukrainian History. — Vol. 2. — New York, 1984. — P. 175–181.
  5. Про огляд Льва Окіншевича (Національно-демократична концепція історії права України в працях акад. М. Грушевського // Україна. — 1932. — Кн. 1–2. — С. 93–109) див. Plokhy S. Writing the History in the USSR. — P. lx–lxi. Про елементи державницьких ідей у творах Грушевського див.:Дашкевич Ярослав. Михайло Грушевський — історик народницького чи державницького напряму? // Михайло Грушевський і українська історична наука. — С. 65–85.