Крім того, Грушевський вже був роздратований заявами про те, що державники стали провідною школою української історіографії та що тільки національні та державницькі ідеї, а не народництво Грушевського, впливатимуть на розвиток українських історичних досліджень[1]. Його робота була піддана критиці видним істориком-емігрантом Дмитром Дорошенком, консервативним державником, який відзначив брак «державно-національної провідної ідеї» в «Історії» Грушевського та її зосередженість на соціально-економічних інтересах народних мас, а не на прагненні до витворення держави[2]. У 1920-х роках у західноукраїнських та еміграційних як наукових, так і популярних дослідженнях, а не лише серед поміркованих послідовників Липинського, процвітало акцентування на національному аспекті повстання під проводом Хмельницького та на Хмельницькому як взірцевому провіднику. Програна боротьба за державність, а також реакція на дискримінацію українців у Польській державі вплинули на інтерпретації минулого, що повернули в бік ідеології інтегрального націоналізму, який тоді набував поширення в Західній Україні. Таким чином, до 1928 року історик мистецтва Микола Голубець міг нарікати, що не тільки Грушевський, але навіть державники Липинський, Томашівський та Іван Крип’якевич не написали синтетичних робіт, де б зобразили великого гетьмана у відповідності з тогочасними українськими обставинами. Порівнюючи Хмельницького з Кромвелем і Наполеоном, Голубець твердив, що повстання сімнадцятого століття було не громадянською війною або соціальною революцією, але визвольним рухом української нації, причому Хмельницький представляв інтереси цілої нації[3]. Звідси був тільки короткий крок до концептуалізації повстання Хмельницького як національної революції[4]. Грушевський виступив проти цього повороту направо як консервативного монархізму, так і інтегрального націоналізму, а також проти ідеалізації Хмельницького і його доби.
Безсумнівно, Грушевський розумів, що на його власних працях, в тому числі «Історії», лежить часткова відповідальність за новітнє піднесення ролі держави в українському минулому, увагу до національних устремлінь і вшанування Хмельницького. Саме ці звинувачення один з марксистських критиків Грушевського доволі успішно висунув проти нього[5]. Врешті-решт, Грушевський вирі-
- ↑ Див. Кревецький І. Українська історіографія на переломі. Про погляд державників на роботу Грушевського як застарілу див. Тельвак В. Творча спадщина Михайла Грушевського. — С. 334–337.
- ↑ Дорошенко Дмитро. Огляд української історіографії. — Прага, 1923. — С. 190–192.
- ↑ Див., напр.: Голубець Микола. Слідами Богдана Хмельницького по Львові. — Львів, 1928. — С. 3–6. Брошура з’явилась як 26 випуск у серії, що видавалась газетою націоналістичного спрямування «Новий час».
- ↑ Концепцію «національної революції» застосовували ті українські історики, які після Другої світової війни працювали на Заході. Див. Полонська-Василенко Наталія. Історія України. — Т. 2. — Мюнхен, 1976. — С. 16; Chirovsky Nicholas L. An Introduction to Ukrainian History. — Vol. 2. — New York, 1984. — P. 175–181.
- ↑ Про огляд Льва Окіншевича (Національно-демократична концепція історії права України в працях акад. М. Грушевського // Україна. — 1932. — Кн. 1–2. — С. 93–109) див. Plokhy S. Writing the History in the USSR. — P. lx–lxi. Про елементи державницьких ідей у творах Грушевського див.:Дашкевич Ярослав. Михайло Грушевський — історик народницького чи державницького напряму? // Михайло Грушевський і українська історична наука. — С. 65–85.
