провів розрив із Польщею за допомогою свого союзу з Московією; потім гетьман обмежив вплив «Азіятської Москви» в Україні. Далі Грушевський згадав Липинського шість разів по імені; він також беззастережно був включений Грушевським у загальних посиланнях до «адептів української державності» та «звеличувачів» Хмельницького. Це звеличування гетьмана, на відміну від традиційного українського козацького культу Хмельницького, і було головною мішенню «Загальних завважень» Грушевського. На його думку, новий культ Хмельницького, створюваний Липинським і державницькою школою, був як історично невірним, так і політично небезпечним. Це була спроба усунути народ як колективного героя української історії й посадити на престол замість нього великих людей.
У відповідь Грушевський посилив свій більш ранній аргумент, що Хмельницький розпочав повстання без плану, не зміг врахувати потенціалу та інтересів українських мас та увійшов до Переяславської угоди без реалістичного розуміння Московії. «Великий скіф» Хмельницький мав у собі надто багато від степу й Азії, аби вести Україну до її мети стати європейським суспільством. Якщо Липинський підкреслював вирішальне значення території у визначенні українського суспільства і держави, то Грушевський парирував, що Хмельницький продемонстрував невелику повагу до території, дозволяючи ведення війн на українській землі — війн настільки руйнівних, що значна частина населення шукала притулку, втікаючи на схід. Хмельницький не усунув татарської загрози Україні, що спричинило великі страждання його народу. Не лише були сподвижники Хмельницького, рівні йому за талантом, але значна частина його політики була фактично сформульована його канцлером — генеральним писарем Іваном Виговським, який був справжнім європейцем серед найближчого оточення гетьмана. У той час, як «сучасні адепти української державності» бачили повернення національних прав у добу Хмельницького, та епоха могла мало похвалитися конструктивними досягненнями. Нарешті, всупереч протилежному твердженню Липинського, Грушевський відстоював думку, що політика Хмельницького була руїною вже на середину 1650-х років, і тільки його своєчасна смерть врятувала його репутацію.
Грушевський завершив свої роздуми аргументами проти нездорової ідеалізації доби й особи Хмельницького і зображення Хмельниччини втраченим раєм українського життя, коли українська земля цвіла, українська держава будувалося, панувала соціальна гармонія, і всі любили гетьмана. Він наголошував, що «український нарід не пережив свого раю в часах Богдана — ні в инший добі своєї минувшини»[1]. Безперечно, Хмельниччина була важливим етапом у поступі українського народу до своїх соціальних, політичних, культурних і національних ідеалів, тому що «прості люди» отримали можливість відчути себе «повновартісними». Саме за досягнення цього великого зрушення Грушевський був готовий визнати Хмельницького «героєм української історії»[2].
- ↑ Грушевський М. Історія України-Руси. — Т. ІХ. — Пол. ІІ. — С. 1508; у англомовному виданні: Hrushevsky M. History. — Vol. 9. — Bk. 2. — Pt. 2. — P. 437.
- ↑ Грушевський М. Історія України-Руси. — Т. ІХ. — Пол. ІІ. — С. 1508; у англомовному виданні: Hrushevsky M. History. — Vol. 9. — Bk. 2. — Pt. 2. — P. 438.
